Сімейна лікарка Канівського Центру ПМСД та амбасадорка громадської спілки «Твій сімейний лікар» Іванна Котурбаш розповіла, як важливо чути, підтримувати й розуміти людей з ВІЛ. Розповідаємо про унікальний досвід лікарки та її колег, який допоможе медичній спільноті глибше зрозуміти тему ВІЛ.
ВІЛ та Україна
МОЗ звітує: в Україні понад 250 тисяч людей, що живуть з ВІЛ. Кожна третя людина не знає про свій позитивний статус. Щодня вірус руйнує здоров’я та впливає на якість життя українців та українок. Водночас медична система може цьому протистояти. В Україні сотні тисяч людей приймають антиретровірусну терапію. Лікування зменшує концентрацію вірусу в організмі, а згодом — взагалі блокує можливість ВІЛ-позитивної людини передавати вірус. Крім того, антиретровірусна терапія відновлює функції імунної системи, а також продовжує та підвищує якість життя.
Подвиги українських медиків та медикинь
Громадська спілка «Твій сімейний лікар» досліджує та дестигматизує тему ВІЛ. Будемо відвертими, упередженість до теми ВІЛ й досі зберігається. Часто лікарям та лікаркам доводиться йти на подвиги, аби заохочувати людей тестуватись.
Українські медики й медикині, може, й не стинали голову гідрі, як Геракл, але вони щодня обезголовлюють хвороби, що руйнують життя. Одна з таких героїнь — Іванна Котурбаш, сімейна лікарка Канівського Центру ПМСД, амбасадорка ГС «Твій сімейний лікар». Пані Іванна розповіла у цьому матеріалі про ситуацію з ВІЛ в Україні: про складнощі тестування та настороженість щодо теми ВІЛ. Іванна знає, як перетворити страх перед вірусом на довіру й турботу про своє здоров’я.
«ТСЛ»: Іванно, на жаль, тему ВІЛ в Україні інколи забарвлюють страхами та вигаданою міфологією. ВІЛ й досі асоціюють лише з певними категоріями людей. Втім, така суспільна упередженість лише затьмарює факти про ВІЛ та заважає побачити реальну картину.
Котурбаш: Ваша правда. Суспільство й досі стигматизує ВІЛ. Часто вважають, що це хронічний стан людей з наркотичною залежністю, працівників та працівниць комерційного сексу, або ж людей з місць позбавлення волі. І цей спотворений образ затьмарює реальний, бо позитивний ВІЛ-статус можуть мати вчителі, політикині, лікарі, або ж люди інших професій. Зрозумійте, вірус не обирає за ремеслом, він поширюється через необізнаність людей у темі. Тож це і є слабке місце — необізнаність. Але це не єдиний фактор. Бо багато що вирішує ще й страх. Інколи клієнт чи клієнтка дізнаються про позитивний ВІЛ-статус та плачуть. І здебільшого не тому, що у них виявили вірус, який може нести наслідки для здоров’я. Вони бояться осуду. Здоров’я відходить на задній план, натомість думка інших, на жаль, важливіша. І це лякає. Тому лікарі та лікарки, яких я знаю, всіляко підтримують людей з ВІЛ, наголошують на лікуванні, що дає можливість жити повноцінно.
«ТСЛ»: Тож, найбільше потрібно боротись у темі ВІЛ саме з необізнаністю людей та їхнім страхом перед суспільством? Як саме?
Котурбаш: Все правильно ви зрозуміли. Необізнаність і страх — це те, над чим треба працювати щодень. А от питання, як саме боротись? Не скажу нічого геніального, бо все доволі просто. В регіонах не вистачає комунікації із людьми на тему ВІЛ. Візьмемо столицю, Київ, де у місцях скупчення людей розвішані плакати, що ВІЛ — не вирок, життя з вірусом довге, якщо приймаєш терапію. Спитайте жителів столиці, кожен п’ятий вам відповість, що має знайомого чи знайому, подругу, друга або ж колегу з позитивним ВІЛ-статусом. Ставлення кожного десятого киянина чи киянки до людей з ВІЛ буде таким, як до людей з грипом, ГРВІ чи ангіною. Це я знаю з власного досвіду, бо навчалась у столиці.
Такої правильної, влучної комунікації хотілося б і у маленьких містах. У регіонах потрібно більше соціальної реклами про ВІЛ по телебаченню, яка б знижувала градус негативного сприйняття, більше інформації в газетах, на інтернет-порталах, більше спеціальних тренінгів, де людям пояснювали б, що тестуватись на ВІЛ — це важливо, а повноцінне життя з ВІЛ — можливе. Повторюсь, все це допомогло б знизити градус негативного сприйняття вірусу в регіонах. Знижений градус негативу — це довіра до тестів. Довіра до тестів — це швидке виявлення людей з ВІЛ, надання їм терапії, тобто продовження їхнього життя. Я завжди наголошую, що одне врятоване життя — це врятоване все людство. Тож ці фактори, за умови правильного підходу, поступово б ліквідували необізнаність і страх, які сьогодні присутні довкола теми ВІЛ.
«ТСЛ»: Тести на ВІЛ. Хочеться зупинитися на них детальніше. Бо сприймають тести в Україні теж з осторогою. Острога — це завжди менший відсоток протестованих, а отже — менше врятованих життів. Як із цим боротися?
Котурбаш: Так, з цим теж проблема. Але лікарі й лікарки в регіонах навчились давати раду. Наш досвід може допомогти колегам й колежанкам. Коли до нас приходять на медичний огляд, ми пропонуємо пройти тест на імунний статус, бо, коли радимо протестуватись на ВІЛ, люди частіше відмовляються. Тест на імунний статус і тест на ВІЛ — це дві назви однієї процедури. Формулювання має значення. Тож, коли пропонуємо пройти тест на імунний статус, люди цікавляться, що це за тест, для чого він потрібен, скільки він коштує і так далі. Лікарі й лікарки пояснюють, що це тест на вірус імунодефіциту людини, який потрібно робити всім, аби упевнитись у своєму ВІЛ-статусі.
«ТСЛ»: Ви неодноразово говорили, що для вас тема ВІЛ стала однією із місій у лікарській справі. Як правило, місії передує пережитий травматичний досвід, ситуації, які повністю змінюють мислення. Ви можете розповісти свою історію?
Котурбаш: Тема ВІЛ стала для мене важливою після роботи в стаціонарі. Я бачила в лікарняних палатах не лише людей з ВІЛ, а й зі СНІДом, тобто людей, які вчасно не дізнались про свій ВІЛ-статус та не отримували терапію, або ж знали, але не лікувались. З того періоду професійного життя я запам’ятала два випадки. Чоловік, 46 років, потрапив у лікарню вже на розгорнутих стадіях СНІДу. Він наклав на себе руки прямо у лікарні, бо боявся діагнозу та осуду близьких. Також була жінка, 36 років. Вона не хотіла лікуватись від СНІДу і невдовзі померла. Мати тієї жінки просила лікарів та лікарок на колінах, щоб вони не писали діагноз, від якого померла її дочка. Звісно, ми не маємо ані юридичного, ані етичного права розголошувати діагноз. Мати померлої боялась, що її онука цькуватимуть за хворобу його матері. З того часу тема ВІЛ стала для мене важливою. Зараз я та мої колеги маємо боротися зі стереотипами, пов’язаними із ВІЛ, аби люди не боялись вірусу, не боялись суспільного осуду та отримували терапію. Якщо не лікувати ВІЛ, він може закінчитися СНІДом.
«ТСЛ»: Людина з ВІЛ та лікарська підтримка. Що з цим не так в Україні, як це можна покращити?
Котурбаш: Відповісти важко, бо є різні лікарі та лікарки. Втім, якщо ви одягли білий халат, то маєте розуміти, що ваше відношення до ВІЛ-позитивних людей багато на що впливає. Тут здебільшого йдеться про те, як мої колеги спілкуються з людьми з ВІЛ, як намагаються їх зрозуміти та допомогти. Бо від цього залежить, скільки людей взагалі зацікавиться своїм здоров’ям. Приміром, ви розумієте своїх клієнтів та клієнток. Про вас швидко дізнається решта людей з міста чи села, вони активніше вам довірятимуть та слідуватимуть вашим порадам. А отже, за вашими порадами люди робитимуть тест на ВІЛ, вакцинуватимуться, регулярно проходитимуть медичні огляди тощо. Кожен вчинок породжує наслідок — хороший чи поганий. Лікарі й лікарки сьогодні — це консультанти й консультантки зі здоров’я, які скеровують, наставляють та вірять в лікування й одужання. Ось це головне, що хотілось би донести медичній спільноті.
«ТСЛ»: Лікарі й лікарки, які вакцинуються, проходять медичні огляди тощо, своїм прикладом формують правильну культуру ставлення до свого здоров’я у людей. Ви особисто тестуєтесь на ВІЛ?
Котурбаш: Так, я щопівроку тестуюсь на ВІЛ. Хочу зафіксувати: ми повинні прищепити собі культуру тестування на ВІЛ, зробити це звичною справою, як, наприклад, огляд у стоматолога чи стоматологині. Таким чином ми подбаємо про себе й про людей поруч.
Якщо у вас виявили ВІЛ — будьте сміливими та відвертими із собою, любіть себе у різних станах, отримуйте терапію проти ВІЛ і живіть далі, бо що може бути ціннішим за життя? Не відкладайте тест на вихідні, на свята чи на інший вдалий день. Протестуватись безоплатно у сімейного лікаря чи лікарки, або ж у пунктах тестування на ВІЛ та кабінетах «Довіри» — це максимум 15 хвилин. Однак ці 15 хвилин можуть вирішити майбутнє. Ще більше корисних матеріалів читайте у фейсбуці, інстаграмі, ютубі та вайбері громадської спілки «Твій сімейний лікар».
Комментировать