29-річний Володимир Ковальчук – травматолог-ортопед в Національній медакадемії післядипломної освіти ім. П.Шупика. Ще в студентські часи їздив на стажування в Америку та країни Європи. Налагодив зв’язки. По закінченні навчання неодноразово отримував від західних колег запрошення на роботу. Працював в клініках США, Австрії, Фінляндії, Данії, Італії. Але щоразу повертався в Україну. Закордонні відрядження розглядає як можливість отримати нові навички та знання, а не як заробіток. Хоча зізнається, що зарплати там незрівнянно високі.
Як почалася ваша медична практика за кордоном?
– Більшість моїх поїздок за кордон – це програми навчання, клінічні дослідження, в тому числі клінічна практика. Мене цікавило надбання певних навичок, які там можна здобути швидше, ніж в Україні. Адже у нас немає такого обладнання та технологій. Перший мій досвід був ще в університеті. 2005-го року я поїхав на місяць в Фінляндію – за програмою обміну студентами. Це була робота в клініці пластичної хірургії. Ми ставили багато питань, брали участь в операціях, мали широкий допуск до операційних. В майбутньому це мотивувало мене на подальші контакти. Наступного року за такою ж програмою я їздив в Данію (ортопедія) та в Італію (внутрішня медицина). В 2009 році, по закінченні інтернатури, я пройшов курси швейцарської асоціації остеосинтезу, де познайомився з багатьма закордонними професорами.
Але ж навчання рано чи пізно закінчується?
В подальшому саме ці професори пропонували мені роботу. В 2012 році я їздив за запрошенням професора Джеймса Г’юза з США. Всі необхідні для цього документи підготувала асоціація остеосинтезу. Процес відбору тривав близько року – цікавилися списком моїх наукових робіт, кількістю виконаних операцій, асистенції. Перелік можна продовжувати без кінця. Потім в сліпому режимі журі обрало найкращих. Серед них опинився і я.
Наступного року отримав унікальну можливість поїхати до Відня, де багато спілкувався з професором Ваґнером. Це власник багатьох патентів на найсучасніші імпланти. У розвинених країнах їх використовують для лікування більшості переломів. Я з ним познайомитися ще в Україні на курсах. Це була робота на найсучаснішому обладнані. Я розпитував, як він додумався до того чи іншого винаходу. Професор просто брав папірець і малював.
Чи затребувані українські лікарі на Заході?
– В країнах Західної Європи та Америки не вистачає лікарів. Однак українським медикам, які хочуть поїхати на заробітки за кордон, потрібно розуміти, що отримання дозволу на приватну практику – довготривалий процес. В США ліцензування може зайняти до восьми років і коштувати понад 10 тисяч доларів тільки за участь у іспитах. Це не лише до наших громадян такі вимоги. В Америці закрита система, тому навіть випускники Оксфорду мусять пройти через такі ж процедури. Єдина країна, з якої лікарів приймають одразу в резидентуру – Канада. Бо у них схожі освітні та медичні системи.
Навіть якщо вас персонально запросить до себе працювати головний лікар, все одно доведеться пройти конкурсний відбір. А він достатньо великий, адже і оплата висока. Претенденти з’їжджаються з усього світу. Для прикладу, в США серед терапевтів 50% – іноземці. Легше профільним спеціалістам – серед загальних хірургів 10% трудових мігрантів, серед ортопедів лише 1%. У той же час в клініки Західної Європи набагато простіше влаштуватися. Процес ліцензування триває до п’яти років. Але там і зарплати суттєво нижчі.
Про які суми йде мова?
– Доходи в США в рази вищі, ніж в аналогічних спеціалістів Європи. Наприклад, в Бельгії резидент отримує 50-60 тисяч євро на рік. Ліцензований спеціаліст – від 72 тис. до 180 тис.
Це до сплати податків, які складають 50%. Натомість в Америці найвищі зарплати лікарів у світі. Резидент заробляє 40-50 тис. доларів на рік. Так триває п’ять років. Після того, як він здає іспити і стає ліцензованим спеціалістом у вузькій галузі, його зарплата зростає до 300-350 тисяч доларів на рік. Але і це не межа. Скажімо, керівники відділів ортопедії університетських клінік отримують понад мільйон доларів на рік! Для штатів це нормально. Там дуже дорога медицина. Тому і така шалена конкуренція серед лікарів.
У чому основні відмінності західної медицини від української?
– Найбільша різниця – це технічне обладнання, фінансування та доступність медицини. В будь-якій муніципальній лікарні на Заході є все необхідне: імпланти, інструменти, засоби діагностики. Це дозволяє працювати на найвищому рівні. До прикладу, будь-яка провінційна фінська лікарня оснащена краще, ніж провідна приватна клініка в Києві.
На відміну від України, у них немає великої різниці між приватними і державними медзакладами. Хіба що в державних шпиталях черга велика. Лише тому багато пацієнтів, які мають кошти, обирають приватні клініки. Але це не говорить про те, що наші лікарі менш майстерні. Медицина давно стала глобальною. Кожен має доступ до провідних фахівців світу, з якими можна проконсультуватися, у яких можна навчитися.
В чому наша медицина краща за західну?
В Україні ви можете прийти напряму до вузького спеціаліста, розповісти свою проблему і протягом короткого часу отримати якісне лікування. Тоді як за кордоном ви спочатку йдете до сімейного лікаря. Він призначає базове лікування. І лише тоді, у разі потреби, отримуєте необхідне направлення до профільного фахівця. Швидше лише у приватній клініці за кругленьку суму.
Крім того, українські лікарі раніше за західних колег здобувають практичний досвід. Якщо в Європі спеціаліст хірургічного профілю робить перші кроки в 25-27 років, то в Америці на рік-два пізніше. У нас в середньому в 23 роки. Це пов’язано з тим, що їхня освіта більш структурована. Різні клініки мають схожі програми. Будь-який лікар по закінченні навчання має стандартний набір навичок. Тоді як у нас все більше залежить від власної мотивації.
Чи відрізняється ставлення лікарів до пацієнтів?
В США дуже важливий юридичний аспект. Є величезна армія юристів з боку клініки, яка захищає лікарів від можливих позовів. Така ж армія юристів працює і на боці пацієнтів. В Америці ніколи не стануть приховувати від пацієнта невтішний прогноз при важкому захворюванні. В деяких клініках пацієнт має право бути інформований, що його оглядатиме студент. Більше того – він має дати на це письмовий дозвіл. В Європі і в Україні такого немає.
В ортопедичній практиці останнім часом велика увага приділяється спеціальним опитувальникам. Вони орієнтовані на оцінку пацієнтом функціональних результатів лікування. Це вважається важливішим, ніж об’єктивна оцінка лікаря. Адже пацієнти можуть бути одного віку та антропометричних характеристик. Але стилі життя та хобі у них різні. Відповідно різні пацієнти можуть мати різні запити на результати лікування.
Що ви порадите українським лікарям, які планують працювати за кордоном?
Головна передумова – вільне володіння англійською мовою. Цього достатньо для більшості європейських клінік. Майже всі лікарі та пацієнти говорять англійською. Також потрібно орієнтуватися в найновіших розробках, дослідженнях та напрямках медичних досліджень. Їх немає навіть у західних підручниках, лише в наукових статтях. Варто їздити на конференції, спілкуватися з колегами, налагоджувати контакти. Не треба боятися показати, що ти чогось не знаєш. Якщо вас щось цікавить, оберіть найкращого експерта у вашій галузі і напряму спитайте. На конференції, електронною поштою чи по телефону. Не має значення. У більшості випадків ви отримаєте позитивну відповідь. Провідні фахівці розуміють, що в медгалузі неможливо стати класним спеціалістом за 2-3 роки. Це потребує тривалого навчання.
Розмовляв Сергій Одаренко
Комментировать