Частина -1 Боротьба з сифілісом.
У наш час експерименти над собою у сучасних лікарів перестали бути «золотим стандартом» медицини і вимогою професійної честі. А декілька століть тому все було інакше. Лікарі не мали змоги детальним чином вивчати ту чи іншу хворобу. Багато діагнозів були припущеннями і єдиним варіантом довести свою правоту було проведення медичних експериментів на собі.
В 19 сторіччі проблемою № 1 був сифіліс, перед яким люди були зовсім беззахисними, через відсутність інформації про особливості даної хвороби. На той час не було ні ліків ні уявлення про методи профілактики цього захворювання. Тому для лікарів тих часів однією з найважливіших задач було вивчення та знешкодження цього запеклого ворога. Медики шукали будь-які шляхи боротьби з хворобою, а експерименти лікарів над собою більше нагадували звичайне дійство.
Люди у розквіті сил прирікали себе на багаторічне гниття заживо навіть не в ім’я перемоги над цим прокляттям, а лише для уточнення деяких особливостей його поширення. Між лікарями було немовби постійне суперництво, кожен хотів довести, що тільки його теорія є вірною.
І сьогодні неможливо байдуже читати уривки з їхніх історій хвороби: ”Молодий лікар … прищепив собі матеріал від дитини, яка з’явилася на світ з цією хворобою … Коли після щеплення цей лікар захворів, інший лікар заразився від нього тільки для того, щоб дізнатися, чи заразна хвороба після такого пасажу інфекції через кілька організмів.”
У 1843 році лікар з Франції — Жозеф Олександр Озіас-Тюренн запропонував метод «сіфілізації» — щеплень здоровим людям матеріалу від тих хворих, у яких сифіліс протікав в доброякісної формі.
Жозеф був упевнений, що завдяки цьому методу у здорових людей виникне імунітет до сифілісу.
Сама пропозиція та перші досліди лікаря на добровольцях викликали бурхливі суперечки в медичному та науковому співтоваристві Франції.
У 1851 році Карл Ліндеманн вирішив спростувати ідею «сіфілізації», тому провів цей експеримент на собі.
Для цього він зробив невеликий розріз на своїй руці і заніс до рани інфікований матеріал і вже через кілька тижнів захворів на сифіліс у найважчій формі.
Сифілітичні виразки покривали все його тіло, але він категорично відмовлявся приймати будь які ліки щоб бодай трохи позбавити себе від страждань. Основною метою було доведення експерименту до кінця.
Слід зазначити, що лікар проводив цей дослід під наглядом спеціальної комісії, яку Паризька медична академія призначила для вивчення цього питання.
В той момент, коли члени комісії намагалися переконати Ліндеманна, що, відмовляючись від лікування, він прирікає себе на вірну смерть, він відповів:
“Тим краще! Моя смерть доведе, що вчення про «сіфілізацію» є жахливою помилкою, і попередить нові нещастя”.
Відчайдушний лікар свого домігся — пропозицію Жозефа Озіаса булу відкинуто.
“Потрібно мати мужність ціною життя доводити свої переконання, і якщо буде потрібно, то померти заради науки, як люди вмирають в бою за свою країну. Монсеньйор Озіас повинен ввести собі гній з виразки мавпи і отримати типові симптоми сифілісу“, — вимагав найбільший фахівець з венеричних хвороб Філіп Рікор.
Жозеф Озіас не відповідав на ці вимоги, в зв’язку з чим його репутація в очах колег виявилася неабияк зіпсованою. Відмовившись проводити цей експеримент на собі він назавжди втратив свій авторитет. Тільки після смерті лікаря в 1870 році з його заповіту і результатів розтину тіла стали відомі шокуючі факти: перед тим, як почати досліди на інших, лікар багато разів прищеплював сифілітичний матеріал собі. У нього це не викликало ніяких проявів хвороби, що, посприяло виникненню ідеї «сіфілізації».
Про ще більш шокуючи експерименти відчайдушних лікарів ви дізнаєтесь в наступному матеріалі
Комментировать