(Відомості Верховної Ради (ВВР), 2013, № 30, ст.340). {Із змінами, внесеними згідно з Кодексом № 5403-VI від 02.10.2012, ВВР, 2013, № 34-35, ст.458 Законами № 333-VII від 18.06.2013, ВВР, 2014, № 14, ст.242 № 1197-VII від 10.04.2014, ВВР, 2014, № 24, ст.883№ 766-VIII від 10.11.2015, ВВР, 2015, № 52, ст.482}
Цей Закон визначає організаційно-правові засади забезпечення громадян України та інших осіб, які перебувають на її території, екстреною медичною допомогою, у тому числі під час виникнення надзвичайних ситуацій та ліквідації їх наслідків, та засади створення, функціонування і розвитку системи екстреної медичної допомоги.
Як вже було сказано раніше, Угода про надання медичної допомоги громадянам держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав від 27.03.97, що ратифікована із застереженнями Законом від 01.06.00 р. містить визначення невідкладної та швидкої медичної допомоги. Оскільки жоден нормативний акт національного законодавства такого визначення не містить, то це визначення сміливо можна використовувати як законодавче. Цей акт також містить конкретизований порядок надання медичної і невідкладної допомоги.
Тут вказано, що швидка та невідкладна медична допомога при раптових гострих станах і захворюваннях, що загрожують життю хворого чи здоров’ю оточуючих, нещасних випадках, отруєннях, травмах, родах та невідкладних станах в період вагітності надається громадянам безперешкодно, безоплатно і в повному обсязі на території держави тимчасового перебування лікувально-профілактичними установами незалежно від організаційно-правових форм, відомчої приналежності і форм їх власності. З моменту, коли усунута загроза життю хворого чи здоров’ю оточуючих і можливе його транспортування, подальше надання медичної допомоги здійснюється на платній основі.
Відшкодування витрат лікувально-профілактичним установам за надання медичної допомоги за екстреними показниками громадянам держав Співдружності у цих випадках здійснюється за рахунок бюджету держави тимчасового перебування у відповідності з діючою в ній системою фінансування охорони здоров’я.
Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України від 19.11.1992 р.
[статті 10 (п. «в»), 37].
«Громадяни зобов’язані подавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які знаходяться у загрозливому для їх життя і здоров’я стані» (п. «в» ст. 10). «У невідкладних випадках, коли подання медичної допомоги через відсутність медичних працівників на місці неможливе… громадяни зобов’язані надавати транспорт для перевезення хворого до лікувально-профілактичного закладу» ст. 37).
Норма подібна цій міститься і в іншій угоді держав-учасниць СНД – Угоді про співробітництво в галузі охорони здоров’я населення. В статті 3 даної угоди вказано, що Сторони, що домовляються, керуючись принципами гуманізму, зобов’язуються надавати екстрену та невідкладну медичну допомогу громадянам держав-учасниць Співдружності без взаємних компенсацій витрат.
Міжнародний Кодекс медичної етики, прийнятий третьою Генеральною Асамблеєю Медичної Асоціації в Лондоні в жовтні 1949 року з наступними доповненнями передбачає обов’язок лікаря завжди надавати невідкладну допомогу будь-кому, хто її потребує, за винятком лише тих випадків, коли він пересвідчився в бажанні та можливості інших осіб зробити все необхідне.
Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р.
Стаття 136.
«Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані:
Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу, або неповідомлення про такий стан особи належним установам чи особам, якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження, – караються штрафом від двохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин, або арештом на строк до шести місяців».
Ст.139 передбачає відповідальність за ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, який зобов’язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допомогу, якщо йому завідомо відомо, що це може має тяжкі наслідки для хворого. Частина друга цієї статті передбачає відповідальність за те саме діяння, якщо воно спричинило смерть хворого або інші тяжкі насліди. Отже, тут присутній спеціальний суб’єкт – медичний працівник.
Вищеназвані нормативні акти тим чи іншим чином регулюють відносини з приводу надання невідкладної медичної допомоги. Жоден з них не присвячений цьому виду медичної допомоги повністю, але це ті нормативні акти, які регулюють його найповніше. Крім таких актів є ще й акти, в яких невідкладна медична допомога лише згадується, але і їх можна віднести до таких, що визначають правове регулювання надання невідкладної медичної допомоги. Прикладами таких актів можуть бути:
- Наказ Міністерства статистики України та МОЗ України від 31.07.00 р. Про затвердження форм державної статистичної звітності з питань охорони здоров’я та інструкцій щодо їх заповнення, яким затверджується форма державної статистичної звітності № 22 „Звіт станції (відділення, об’єднання) швидкої медичної допомоги” (річна).
- Перелік лікарських засобів, які повинні бути у медичних аптечках першої медичної допомоги для пасажирських транспортних засобів з кількістю пасажирів понад 9 осіб (автомобільна аптечка – 2), затверджений Наказом МОЗ України від 07.07.98 р.
- Примірний статут територіального центру екстреної медичної допомоги, затверджений Наказом МОЗ України від 26.10.01 р. та ін.
Невідкладна медична допомога регулюється не тільки нормативно-правовими актами, а і міжнародно-правовими. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Комментировать