Організація первинної медико-санітарної допомоги в Україні

Організація первинної медико-санітарної допомоги на Україні і нормативно-правові документи, які регламентують роботу сімейного лікаря.

1. Наказ МОЗ України № 114 від 22.06.1995. „Про затвердження переліку закладів охорони здоров’я. Перелік лікарських посад….” „Лікар загальної практики – сімейний лікар….”
2. Наказ МОЗ України № 359 від 19.12.1977 р. „Про подальше вдосконалення – атестацію лікарів” Положення про проведення атестації лікарів – лікарів загальної практики, дільничних терапевтів, педіатрів та 45 інших лікарських фахів.
3. Наказ МОЗ України № 372 від 29.12.2000 р. „Про внесення доповнень до списку закладів охорони здоров’я”. З метою забезпечення виконання Постанови Кабінету від 26.06.2000 р. № 989 в розділі „Амбулаторно-поліклінічні заклади” ввести найменування: „Амбулаторія загальної практики – сімейної медицини”.
4. Наказ МОЗ України № 39 від 1.02.2000 р. „Про внесення доповнень до номенклатури спеціальностей середніх медичних працівників”. Доповнити номенклатуру спеціальностей середніх медичних працівників, що перераховуються в наказі МОЗ України від 3.10.1991 р. № 146 „Про атестацію середніх медичних працівників” словами: „Медична сестра загальної практики – сімейної медицини”.
5. Наказ МОЗ України № 33 від 23.02.2000 р. „Про штатні нормативи і типові штати закладів охорони здоров’я”. Штатне забезпечення лікарів дільничної служби (дільничні терапевти і педіатри) встановлюється таким чином: посада на 1500 осіб дорослого і дитячого люду в міських поселеннях і 1200 – в сільській місцевості. Посади медсестер встановлюються із розрахунку 2 посади на 1 посаду лікаря загальної практики сімейного лікаря.
6. Наказ МОЗ України № 33 від 23.07.2001 р. „Про організацію роботи підрозділів сімейної медицини”.

 Число жителів на 1 сімейного лікаря в містах становить 1500 осіб і 1200 – в сільській місцевості. Радіус обслуговування в містах – 2-2,5 км, на селі – 5-7 км. Для лікарів сімейної практики встановлюється 38-годинне навантаження на тиждень (6,5 годин на день за шестиденного робочого тижня). Затвердити табель оснащення сімейної медицини медикаментами та інструментарієм.

7. Наказ МОЗ України № 72 від 23.02.2001 р. „Про затвердження деяких документів із сімейної медицини”.

Затвердити орієнтовне положення про лікаря загальної практики сімейної медицини, відділення загальної практики сімейної медицини, медичну сестру загальної практики сімейної медицини, про денний стаціонар, про стаціонар вдома, кваліфікаційні характеристики лікаря за фахом „загальна практика – сімейна медицина” та медичної сестри за фахом „загальна практика – сімейна медицина”; забезпечити діяльність первинної медико-санітарної допомоги на основі сімейної медицини, відкрити відділення загальної практики і забезпечити їхню роботу на підставі нормативних документів; з 2001 р. проводити атестацію лікарів і сестер загальної практики – сімейної медицини у відповідності до кваліфікаційних характеристик; продовжити відкриття денних стаціонарів та домашніх стаціонарів; відрегулювати трудовий стаж медичної сестри загальної практики – сімейної медицини; визначити табель оснащення амбулаторії та сумки-укладки лікаря і сестри; провести семінари та круглі столи щодо запровадження сімейної медицини.

Всесвітня організація охорони здоров’я прийняла для всіх країн визначення первинно-медико-санітарної допомоги (ПМСД) з такими основними функціями:

1. здійснення санітарно-гігієнічних заходів;

• охорона здоров’я матері і дитини включно з плануванням сім’ї;
• щеплення проти основних інфекційних захворювань;
• профілактика вогнищевих епідемічних захворювань та боротьба з ними;
• санітарна просвіта населення.

В Україні в деяких регіонах здійснено експеримент щодо впровадження сімейної медицини. Реформування первинної медико-санітарної допомоги на її основі передбачає:

• організацію кваліфікованої ПМСД і забезпечення її медичної, соціальної і економічної ефективності;
• забезпечення наступності первинної медико-санітарної допомоги зі спеціалізованою поліклінічною, стаціонарною і санаторно-курортною допомогою;
• проведення експертизи непрацездатності і своєчасне направлення хворих на МСЕК;
• надання пацієнтам швидкої і невідкладної допомоги;
• диспансеризацію людності;
• профілактичні щеплення, раннє виявлення, ізоляція або госпіталізація інфекційних хворих, а також організація дезинфекційних і карантинних заходів;
• проведення санітарно-просвітньої роботи;
• надання консультативної допомоги сім’ям з питань харчування і виховання дітей, підготовки їх до дитячих дошкільних закладів і шкіл, планування сім’ї;
• організація разом з органами соціального захисту і служби милосердя медико-соціальної допомоги особам похилого віку, інвалідам, хронічно хворим;
• участь в реалізації цільових комплексних програм;
• ведення облікової і звітної документації;
• виконання санітарних норм і правил щодо техніки безпеки, охорони праці і протипожежної безпеки;
• забезпечення постійного удосконалення медичного і допоміжного персоналу.

Всі ці реформи мають за мету поліпшити стан здоров’я людей, забезпечити доступну первинну допомогу кожній сім’ї та поліпшити її якість і ефективність. Роботи –  непочатий край. Поки-що перевага дільничних лікарів над сімейними складає 70 разів. Тому потрібно вирішити першочергові завдання:

• сформувати державну політику в галузі охорони здоров’я, що надає пріоритетного розвитку ПМСД;
• реорганізувати нинішню систему зі зміщенням акцентів на первинну ланку;
• підвищити економічну, соціальну і медичну ефективність ПМСД;
• наблизити кваліфіковану медичну допомогу до кожної сім’ї;
• гарантувати безкоштовність для пацієнта медичної допомоги на первинному рівні;
• здійснювати поетапний перехід від дільничної до сімейної медицини;
• формувати здоровий спосіб життя у людей;
• вдосконалити інформаційне забезпечення і управління ПМСД;
• створити ефективний механізм фінансування ПМСД;
• підготувати кадри для ПМСД.

Для того, щоб вирішити ці завдання, необхідно:

• переорієнтувати ПМСД на сім’ю;
• забезпечити єдину медичну допомогу сімейним лікарем від народження пацієнта і до його смерті;
• розширити обсяг його допомоги;
• підвищити її якість і ефективність;
• забезпечити вільний вибір сімейного лікаря.

Усе це має робитись поступово, але постійно і послідовно, щоб реформа не призвела до погіршання медичної допомоги людям і не скомпрометувала себе. Основна складність полягає у заміні дільничних терапевтів і педіатрів на сімейних лікарів, у переорієнтації фахівців із сформованою психологією на якісно нові вимоги, що потребують нових професійних знань і вимог. Мають бути перебудовані нормативно-правове і фінансово-економічне забезпечення, система підготовки сімейних лікарів, матеріально-технічне оснащення сімейних лікарських амбулаторій, покращання їхнього фінансового забезпечення із розрахунку спрямування не менше 40 % бюджетних коштів на первинний рівень.

Граф. 3 Структурна перебудова амбулаторно-поліклінічної допомоги

Отже, структурна перебудова амбулаторно-поліклінічної допомоги передбачає передовсім організацію самостійних лікарських амбулаторій. В складі амбулаторії мають бути: оглядовий кабінет, маніпуляційний і оперативно-перев’язочний кабінети, фізіотерапевтичний кабінет, експрес-лабораторія, кабінет функціональної діагностики, палата для денного перебування хворих, стерилізаційна і господарча кімнати, приміщення для персоналу, туалет.

В консультативному центрі при стаціонарі багатопрофільної лікарні (міської або ЦРЛ) працюють спеціалісти з основних фахів, а в консультативному центрі при обласній лікарні і обласних спеціалізованих диспансерах – усі вузькі фахівці.

Вищенаведеними нормативними актами передбачено додавати сімейному лікарю до теперішньої зарплатні дільничного лікаря 15 % за те, що він сімейний лікар і ще 25 % за надання цілодобової невідкладної медичної допомоги. Це – паліативне рішення. Зарплатня сімейного лікаря має бути в прямій залежності від числа пацієнтів, що його вільно обрали. Це – квінтесенція сімейної медицини, яка поки-що в українських умовах отримала перекручене втілення.

7.2 Положення про амбулаторію сімейної медицини.

7.2.1 Загальні настанови.

Головною метою амбулаторії лікаря загальної практики (сімейного лікаря) є надання первинної медико-санітарної допомоги жителям сімейної дільниці незалежно від їхнього віку.

Амбулаторія може існувати:

• як самостійний заклад, що підлягає державному органу охорони здоров’я;
• як підрозділ державного поліклінічного закладу;
• як приватний медичний заклад;
• в одній амбулаторії можуть працювати декілька сімейних лікарів, об’єднуючи і координуючи свої зусилля;
• приміщення амбулаторії може бути в комунальній власності, приватним, орендованим або у складі іншого медичного закладу.

7.2.2 Основні завдання амбулаторії:

— постійний медичний догляд за станом здоров’я сімей, гігієнічне виховання дітей і підлітків, впровадження навичок зміцнення здоров’я і попередження захворювань, профілактичні заходи (імунізація, психофармопрофілактика) тощо;

• діагностика захворювань та їхнє лікування;
• доліковування і реабілітація хворих;
• спрямування хворих у разі потреби до вузьких фахівців;
• диспансеризація хворих;
• надання хворим швидкої і невідкладної допомоги;
• лікування хворих в денних стаціонарах, стаціонарах удома і стаціонарах лікувальних закладів;
• експертиза тимчасової і стійкої втрати працездатності;
• аналіз стану здоров’я своїх пацієнтів і планування заходів щодо його поліпшення.

7.2.3 Структура і штати амбулаторії.

Залежать передовсім від числа жителів, що знаходяться під її опікою.

Амбулаторія повинна мати:

• реєстратуру;
• кабінет лікаря;
• оглядовий кабінет;
• маніпуляційну;
• експрес-лабораторію;
• кабінет функціональної діагностики;
• фізіотерапевтичний кабінет;
• операційно-перев’язочну кімнату;
• стерилізаційну;
• кімнату для медичного персоналу;
• господарську кімнату;
• палати для денного перебування хворих;
• туалет.

Число лікарів сімейної амбулаторії залежить від числа пацієнтів та існуючих нормативів. Крім сімейного лікаря, можуть бути лікар-стоматолог, акушерка, лаборант, медичні сестри.

• керує амбулаторією завідувач, досвідчений лікар, він ще займається фінансово-господарчою діяльністю;
• фінансується амбулаторія із державного або місцевого бюджетів, за рахунок страхових внесків і внесків пацієнтів;
• амбулаторія користується правом юридичної особи, має круглу печатку, штамп, рахунок в банку;
• амбулаторія має майно і автотранспорт;
• амбулаторія веде облікову і звітну документацію встановленого зразка.

7.2.4 Перелік оснащення амбулаторії.

Медична техніка і апаратура:

1. апарат для вимірювання кров’яного тиску, стетофонендоскоп;
2. набір медикаментозних засобів для надання невідкладної медичної допомоги;
3. кушетка, повивальний стіл, ростомір, медична вага для дорослих і дітей, м’яка метрова лінійка, термометр, настільна лампа;
4. гінекологічне крісло, акушерський стетоскоп, газомір, дзеркала для обстеження піхви;
5. неврологічний молоток;
6. таблиці для вимірювання гостроти і поля зору;
7. тонометр Маклакова, офтальмоскоп, периметр для вимірювання гостроти зору;
8. отоскоп, ларингологічний шприц, лобний рефлектор, дзеркало для риноскопії, камертон, шпатель;
9. набір сироваток для визначення групи крові і резус-фактору, предметне шкло, пробірки, водяна баня, секундомір;
10. таблиці диференційованої діагностики алгоритму основних захворювань і невідкладних станів; генетичні таблиці;
11. операційні і перев’язочні засоби; інструменти для місцевого знеболювання і виконання т.з. малих операцій, хірургічні рукавиці;
12. катетери для сечового міхура, калоприймач;
13. шини та інші засоби транспортної іммобілізації переломів;
14. мікроскоп, засоби для цитологічного і бактеріологічного обстеження, лабораторної експрес-діагностики;
15. засоби для веносекції, пункції підключичної вени, венепункції грудної порожнини, люмбальної пункції;
16. електрокардіограф, дефібрилятор;
17. апарат для вентиляції легень і засоби для трахеостомії, інтубаційні трубки;
18. одноразові шприци, системи і штативи для переливання крові і кровозамінників;
19. шлункові і дуодентальні зонди, стимулятори секреції шлунку;
20. пневмотахометр, негатоскоп, флюороскоп;
21. фізіотерапевтичні апарати;
22. сухошарові шафи.

Медичні інструменти:

1. долотце для виймання інородних предметів з ока – 1;
2. затискувач крові – 1;
3. дзеркала для гортані, носоглотки, носа – 3;
4. шлункові і дуодентальні зонди – 3;
5. лійка – 1;
6. зонди пуговчатий та хірургічний – 1;
7. голки для ін’єкцій – 5;
8. голка для внутрішньосерцевого введення ліків – 1;
9. ларингоскоп універсальний – 1;
10. хірургічні голки – 5;
11. крапельниці одноразові – 2;
12. катетери металічні для сечового міхура – 2;
13. катетери резинові – 2;
14. катетери для периферійних і центральних вен – 8;
15. корнцанги – 2;
16. крючок для видалення з носа предметів – 3;
17. крючок пластмасовий двохбічний парний (за Фанабером) – 5;
18. крючок трахеотомічний гострий – 2;
19. лопаточка для розширення тканин – 1;
20. мандрени для катетерів – 5;
21. набір для парацентозу;
22. ножиці хірургічні для м’яких тканин – 2;
23. ножиці для нігтів – 1;
24. пінцет анатомічний – 2;
25. пінцет анатомічний для очей – 2;
26. пінцет хірургічний – 2;
27. розпилювач анестезуючих розчинів – 2;
28. роторозширювач – 2;
29. скальпель – 6;
30. скарификатор – 1;
31. троакар медичний – 3;
32. шприц – 2;
33. шприц Жане – 1;
34. шприц для внутрішньогортанних промивань – 1;
35. шпатель металічний – 1;
36. шпатель дерев’яний – 1;
37. шприци для виймання предметів із горла – 2;
38. шприци для тампування горла і носа – 2;
39. шовний матеріал;
40. рукавиці резинові – 2;
41. напальники – 5;
42. перев’язочний матеріал;
43. лійки дитячі – 2;
44. дзеркала Куско №№ 1, 2, 3 і дзеркала Сімпса №№ 1, 2, 3;
45. зонд маточний- 1;
46. ложки Фолькмана – 2;
47. кружка Есмарха – 1.

7.3 Положення про лікаря загальної практики – сімейного лікаря.

Сімейний лікар надає кваліфіковану первинну лікувально-профілактичну допомогу пацієнтам своєї дільниці або тим, що його вільно обрали.

На посаду сімейного лікаря призначається фахівець, який закінчив медичний факультет ІІІ-ІV рівнів акредитації медичної академії або університету, пройшов первинну спеціалізацію із загальної практики – сімейної медицини.

Нижньою межею числа мешканців, які може обслуговувати сімейний лікар є 1500 осіб (дорослих і дітей) у місті і 1200 – на селі.

Норма прийому хворих у сімейного лікаря – 5 в амбулаторії і 2 вдома – за годину роботи.

Якщо сімейна амбулаторія знаходиться у складі багатопрофільної лікарні, то головний лікар амбулаторії підчиняється головному лікарю – завідувачу відділенням загальної практики – сімейної медицини цієї лікарні.

Сімейний лікар зобов’язаний:

• надавати кваліфіковану планову і невідкладну медичну допомогу в амбулаторії і вдома;
• у разі потреби направляти хворих на консультацію до вузьких фахівців і разом з ними надавати відповідну допомогу;
• направляти хворих, у разі потреби, на шпиталізацію і вести спостереження за хворими під час стаціонарного лікування;
• забезпечити належний рівень профілактики, діагностики, лікування і реабілітації хворих;
• знати фактори ризику захворювань з метою їхнього раннього виявлення;
• проводити диспансеризацію хворих;
• забезпечити санітарно-протиепідемічні заходи;
• займатись експертизою працездатності хворих;
• підвищувати свою кваліфікацію;
• консультувати населення з медико-соціальних питань та планування сім’ї;
• надавати допомогу в екстремальних ситуаціях;
• керувати персоналом амбулаторії;
• вести звітно-облікову документацію;
• проводити санітарно-просвітню роботу.

7.4 Положення про медичну сестру, помічника сімейного лікаря.

Сімейна медична сестра – фахівець із середньою медичною освітою, яка допомагає сімейному лікарю надавати первинну медико-санітарну допомогу.

На посаду сімейної медичної сестри призначається фахівець, який має досвід практичної роботи на терапевтичній або педіатричній дільниці, пройшов відповідну підготовку і має належну кваліфікацію.

Сімейна медична сестра безпосередньо підлягає сімейному лікарю, однак вона може працювати не лише з одним, а й з групою сімейних лікарів.

Сімейна медична сестра допомагає лікарю здійснювати профілактичні, діагностичні, оздоровчі і реабілітаційні заходи, забезпечувати медико-соціальний захист сім’ї, надавати невідкладну долікарську медичну допомогу  тощо.

В своїй роботі вона керується цим положенням, законодавчими і нормативними документами. Приймається або звільняється з роботи згідно законодавства і умов контракту.

Обов’язки медичної сестри такі:

• підготовка амбулаторного прийому і допомога лікарю в його проведенні;
• вимірювання артеріального тиску, проведення антропометричних та інших досліджень згідно кваліфікаційних даних;
• заповнення медичних документів;
• підготовка хворих до лабораторних, інструментальних і апаратних досліджень;
• забір матеріалу для клінічних, біохімічних і бактеріологічних досліджень;
• проведення допологового і післяпологового патронажу вагітних, родильниць, патронажу дітей, ведення школи батьків;
• участь в динамічному спостереженні за здоровими і хворими;
• проведення профілактичних щеплень;
• санітарно-просвітня робота і пропаганда здорового способу життя, планування сім’ї;
• своєчасне виявлення туберкульозу, злоякісних новоутворів, шкірно-венеричних захворювань;
• участь у проведенні протиепідемічних заходів;
• контроль за виконанням хворими лікувальних і оздоровчих заходів;
• ведення медичної документації;
• підготовка даних для написання статистичного звіту;
• підвищення кваліфікації шляхом самопідготовки, на курсах вдосконалення, вивчення передового досвіду, участь в конференціях і семінарах.

Права сімейної медичної сестри:

• вимагати від адміністрації закладу і сімейного лікаря необхідних умов для праці;
• отримувати додаткову платню за позаконтрактні види медичних послуг;
• піднімати питання покращення медичної допомоги пацієнтам;
• брати участь у науково-практичних конференціях і семінарах;
• бути членом різноманітних професійних і громадських організацій.

Виконуючи свої обов’язки, медична сестра вступає у стосунки:

• з сімейним лікарем з питань медичної допомоги;
• зі старшою медичною сестрою для звіту про свою роботу;
• з працівниками Червоного Хреста, відділу соціального забезпечення, територіальної СЕС з питань, що стосуються здоров’я пацієнтів.

Медичні працівники сімейної амбулаторії несуть відповідальність за невиконання своїх обов’язків, за бездіяльність або шкоду, нанесену здоров’ю людей, згідно чинного законодавства.

7.5 Кваліфікаційна характеристика менеджера (адміністратора) сімейної амбулаторії.

Керується діючим законодавством стосовно охорони здоров’я населення України. Підлягає головному лікарю амбулаторії. Вивчає демографічну, соціальну,  економічну ситуацію та ринок медичних послуг. Орієнтується у вартості медичних послуг і рентабельності амбулаторії. Забезпечує її медикаментами, перев’язочним матеріалом, інвентарем, апаратурою, реактивами. Обліковує роботу, допомагає складати звіти. Відповідає за техніку безпеки і протипожежні заходи. Повинен мати середню освіту (медичну, економічну, юридичну).

7.6 Вимоги, щодо присвоєння сімейному лікарю кваліфікаційних категорій.

7.6.1. Друга кваліфікаційна категорія.

Надається сімейному лікарю, що має фаховий стаж не менше 3-х років і здав екзамен після закінчення передатестаційного циклу післядипломної підготовки.

Лікар повинен:

• вміти організувати первинну медико-санітарну дорогу на сімейній дільниці;
• знати етіологію, патогенез основних соматичних хвороб;
• володіти методами профілактики, діагностики та лікування захворювань;
• уміти логічно поставити діагноз і провести диференційну діагностику;
• знати фізіологію і патологію вагітності, встановити термін вагітності, провести зовнішнє і внутрішнє акушерське обстеження, комплекс диспансерних заходів, тактику ведення пологів, прийняти фізіологічні пологи;
• знати клініку, діагностику, лікування хвороб у дітей, основи профілактики дитячих інфекцій;
• володіти методикою експертизи тимчасової втрати працездатності;
• володіти методами інтенсивної терапії і реанімації хворих на дошпитальному етапі;
• володіти такими навичками: дефібриляцією, венесекцією, діагностичними і лікувальними пункціями, інтубацією, провідниковою анестезією, біопсією пухлин і лімфовузлів, вправленням вивихів, розтином панариціїв, абсцесів і флегмон, видаленням інородних тіл.

7.6.2. Перша кваліфікаційна категорія.

Надається сімейному лікарю, що володіє необхідними теоретичними і практичними знаннями і має стаж роботи не менше п’яти років.

Лікар повинен:

• володіти технологією впровадження нових і передових методів організації медичної допомоги населенню;
• уміти налагодити роботу підлеглих;
• проводити діагностику, диспансеризацію хворих;
• мати поглиблені знання з фізіології, патофізіології, психофізіології, біохімії, імунології, генетики тощо;
• досконало знати етіологію і патогенез гострих захворювань у дітей і дорослих, володіти методами їхньої діагностики і лікування;
• мати основні знання із суміжних фахів;
• знати покази і протипокази застосування променевої, гормональної хіміотерапії, хірургічного, комбінованого і комплексного лікування хворих, останні досягнення медичної науки;
• поглиблено знати фармакінетику і фармадіагностику препаратів, що застосовуються сімейним лікарем;
• володіти в повному обсязі методами інтенсивної терапії і реанімації;
• орієнтуватись в питаннях медичного законодавства;
• брати участь і виступати на науково-практичних конференціях;
• володіти професійними практичними навичками для лікаря другої кваліфікаційної категорії, а також уміти проводити електрокардіостимуляцію, катетеризацію центральних і периферійних вен, видалення плаценти при маточній кровотечі, люмбальну і спинномозкову пункції, діагностичну пункцію пазух, тимпанопункцію, парацентез барабанної перетинки.

7.6.3. Вища кваліфікаційна категорія.

Надається сімейному лікарю, що вже має першу кваліфікаційну категорію та практичний стаж роботи не менше семи років.

Лікар повинен:

• досконало володіти знаннями щодо організації і управління сімейною медициною;
• впроваджувати у практику високоефективні методи діагностики, лікування, реабілітації і профілактики захворювань у дорослих і дітей;
• мати високі показники медичної, соціальної і економічної ефективності діяльності амбулаторії;
• мати наукові публікації і виступи на конференціях і семінарах.

7.7 Вимоги щодо присвоєння медсестрі і фельдшеру сімейної медицини кваліфікаційних категорій.

7.7.1. Друга кваліфікаційна категорія.

Надається медсестрі або фельдшеру, які мають достатні теоретичні знання і систематично підвищують свою кваліфікацію.

Їхні обов’язки:

• вміти проводити антропометричні обміри, володіти достатнім обсягом маніпуляцій згідно профілю своєї роботи;
• знати основи експертизи працездатності, диспансеризації населення;
• вираховувати основні якісні показники роботи;
• проводити санітарно-просвітню роботу;
• знати основні засади організації лікувально-профілактичної допомоги дітям, принципи раціонального харчування, фізичного виховання дітей, особливості спостереження за недоношеними дітьми, групами ризику, проведення щеплень тощо;
• вміти давати оцінку фізичному і нервово-психічному розвитку дитини;
• уміти регулювати харчування згідно вмісту речовин і калоражу;
• виконувати лікувальні маніпуляції (ін’єкції, компреси, обробка шкіри, промивання шлунку, лікувальні та очисні клізми, брати кров із пальця, дослідження сечі на білок, крові на гемоглобін, катетеризація сечового міхура);
• уміти навчити „молоду маму” основним правилам догляду за дитиною;
• знати методи роботи в соціально-неблагополучних сім’ях;
• володіти методиками онкопрофогляду, своєчасного виявлення вагітних на ранніх стадіях, забору мазків на цитологічне і бактеріологічне обстеження;
• навчити вагітну жінку методиці лікувальної фізкультури;
• знати питання контрацепції.

7.7.2. Перша кваліфікаційна категорія.

Надається медсестрі або фельдшеру, що мають добру теоретичну і практичну професійну підготовку.

Їхні обов’язки:

• постійно підвищувати свої професійні медичні знання;
• володіти усіма теоретичними знаннями, передбаченими для другої атестаційної категорії;
• уміти допомагати лікарю під час проведення амбулаторних операцій;
• проводити протиепідемічні заходи;
• уміти зняти ЕКГ;
• знати особливості дитячого організму та захворюваність дітей;
• знати календар профілактичних щеплень, правила їхнього проведення і протипоказання, принципи раціонального харчування, технологію приготування дитячої суміші;
• вести санітарно-профілактичну роботу з дітьми і батьками, навчати їх основним засадам лікування дітей в домашніх умовах;
• володіти методиками лікувальних процедур, онкопрофогляду, виявлення гінекологічних захворювань, виявлення еклампсії і прееклампсії.

7.7.3. Вища атестаційна категорія.

Надається сестрі або фельдшеру, що мають високу теоретичну і практичну підготовку.

Їхні обов’язки:

• володіти усіма теоретичними знаннями для першої атестаційної категорії:
• надавати допомогу в екстремальних випадках (кома, шок, обмороження, опіки);
• робити аналіз шлункового соку і жовчі;
• володіти експрес-тестами;
• володіти усіма скринінговими програмами, активно пропагувати здоровий спосіб життя;
• уміти зорганізувати санітарний актив;
• вести профілактичну роботу щодо планування сім’ї.

Ліцензування сімейного лікаря.

Сімейний лікар отримує ліцензію після закінчення інтернатури і курсів удосконалення.  Після цього лікар отримує державний документ (ліцензію) на право займатись лікарською практикою. Цей документ вручає комісія, яка має право юридичної особи. Комісія існує при відповідному органі управління охороною здоров’я. Претендент на ліцензію надає в комісію такі дані: заяву, копію паспорта, кваліфікаційну характеристику, характеристику своєї лікарської дільниці, план роботи на рік.

Кваліфікаційна характеристика соціального працівника сімейної амбулаторії.

Керується діючим законодавством щодо охорони здоров’я. Шукає старших людей і непрацюючих, які потребують соціальної підтримки. Оформляє документи на залучення органів соціального забезпечення для допомоги цим людям. Доставляє обіди додому, продукти харчування, медикаменти, промислові товари. Приймає участь в ремонті приміщень і в забезпеченні паливом. Помагає вести обліково-звітну документацію. Має вищу або середню освіту (медичну, педагогічну, юридичну).

Положення про взаємодію сімейного лікаря амбулаторії з іншими закладами і фахівцями охорони здоров’я.

Взаємодіє з органами державної влади, територіальним медичним об’єднанням, органами медичного страхування.

Здійснює обмін інформацією щодо стану здоров’я населення і діяльності амбулаторії з вищенаведеними інстанціями.

Приймає участь в консиліумах, діагностичних обстеженнях, стаціонарному лікуванні своїх пацієнтів.

7.8 Перелік оснащення робочої сумки сімейного лікаря.

1. стетофонендоскоп – 1;
2. офтальмоскоп – 1;
3. шприци одноразові з голками – 3;
4. експрес-діагностичні тести;
5. термометр – 1;
6. бинти – 2;
7. вата – 10 гр.;
8. жгут – 1;
9. шлунковий зонд – 1;
10. язикотримач – 1;
11. роторозширювач – 1;
12. голка для внутрішньосерцевого введення лікувальних препаратів – 1;
13. одноразова система для крапельних внутрішньовенних вливань – 1;
14. набір інструментів: прямий пінцет – 1, зігнутий пінцет – 2, скальпель – 1, ножиці — 2, шпатель двобічний – 1;
15. медикаменти:  папаверин  2 % — 2  мл  (1-2 амп.),  ношпа  2 % — 5 мл  (2 амп.), дібазол 1 % — 5 мл (2 амп.), баралгін — 5 мл (10 амп.), кофеїн 20 % — 2 мл (2 амп.), кордіамін — 2 мл (2 амп.), строфантин – до 0,025 % — 1 мл (20 амп.), адреналін 0,1 % — 1 мл (2 амп.), фізрозчин 0,9 % — 200 мл (1 фл.), атропін 0,1 % — 1 мл (5 амп.), еуфілін 2,4 % — 10 мл (2 амп.), фуросемід – 2 мл (2 амп.), піпольфен  2,5 % — 2 мл (2 амп.), димедрол 1 % — 1 мл (5 амп.), супрастін – 2 % — 1 мл (2 амп.), спирт 96 % — 50 мл (1 фл.), аміак 10 % — 1 мл (2 амп.), нітрогліцерин 1 % — 10 мл – (1 фл.), сульфат магнія – 10 мл (5 фл.), валідол – 5 мл (5 амп.) або 10 табл., платіфіллін 0,2  % — 1 мл (2 амп.), мезатон 1 % — 1 мл (5 амп.), клофелін – 1 мл (2 амп.), лідокаїн 2 % — 2 мл (4 амп.), перекись водню  3 % (2 фл.), реланіум (седуксен, сібазон)  — 0,5 % — 2 мл (2 амп.), преднізолон з розчинником – 0,025 % (2 амп.), гідрокортизон (1 фл.), йод 5 % спиртовий розчин – 1 мл (2 амп.);
16. рецепти;
17. листки непрацездатності;
18. лікарські свідоцтва про смерть.

7.9  Управління медичною допомогою на рівні сімейного лікаря.

В даному випадку йдеться про управління поведінкою та взаємостосунками між підлеглими в амбулаторії, управління соціальними процесами.

Основні спрямування економічного і соціального розвитку охорони здоров’я під сучасну пору такі:

• скерувати діяльність системи медичної допомоги на зміцнення здоров’я людей та подовження їхнього життя;
• підвищити рівень і якість медичної допомоги;
• сформувати стратегічні і тактичні проблеми і віднайти шляхи їхнього вирішення;
• демократизувати процес управління;
• впровадити економічні методи управління;
• підвищити роль людського фактору та участь трудового колективу в управлінні тощо.

Процес управління містить три блоки питань: організаційно-розпорядчі, соціально-психологічні, економіко-математичні. Цей процес забезпечують дві системи: та, що управляє, і та, якою управляють. Основою наукового управління є інформація. Інформація повинна бути цілеспрямованою, достовірною, адекватною і своєчасною.

Після обробки та аналізу інформації провідник приймає управлінські рішення. Вони є декількох видів:

• соціальні (кадри, їхня підготовка, розподіл, використання, умови життя і праці, відпочинок тощо);
• медичні (організація допомоги, її якість, вдосконалення, технологія лікувально-діагностичного процесу, профілактика, диспансеризація, реабілітація тощо);
• адміністративні-розпорядчі (діяльність системи, організаційні заходи тощо);
• ресурсні (фінанси, мережа, забезпечення медикаментами і технікою);
• господарчі (розвиток матеріально-технічної бази, ремонти, транспортні засоби, організація харчування тощо);
• контрольні (оцінка результатів діяльності системи).

7.10 Наукова організація праці в діяльності сімейного лікаря.

НОП – це динамічна, високоефективна і універсальна система організації праці.

Організація праці в окремому колективі має враховувати досягнення сучасної науки, рівень кваліфікації кадрів і ґрунтуватись на ефективному управлінні. НОП прагне до максимальної продуктивності праці за рахунок раціонального використання робочого часу.

В охороні здоров’я з допомогою НОП досягається найбільш ефективне медичне обслуговування людності. Для цього НОП пропонує конкретні заходи: оптимізація управління, системна організація трудового процесу, ефективне використання робочого часу, покращення умов праці.

 Основні фактори НОП такі:

• вивчення „людського фактору” як рушійного фактору виробництва;
• вивчення матеріального забезпечення праці – „технічного фактору”;
• застосування методів і прийомів праці – „ організаційного фактору”;
• використання „фактору часу”.

Людський фактор. Праця лікаря творча, інтелектуальна. Вона потребує психоемоційної напруги, прийняття відповідальних рішень. Від зусиль лікаря залежить здоров’я і саме життя пацієнта. Лікар повинен бути терплячим, врівноваженим, доброзичливим, що справляє позитивне враження на хворого і перебіг його хвороби.

Технічний фактор. Праця лікаря неможлива без застосування медичної техніки і оргтехніки. Особливе місце займають тепер комп’ютери. У підвищенні продуктивності лікарської праці важливу роль відіграє і організаційна техніка, а саме засоби зв’язку, апаратура для виготовлення і розмноження документації тощо.

Організаційний фактор. Передбачає чітке визначення мети, раціональний розподіл обов’язків, відповідальності і контролю за виконанням рішень.

 Фактор часу. Це соціальний фактор, пов’язаний з ефективністю трудової діяльності людей. Економія часу  є показником суспільного прогресу. До прямих втрат часу відносяться непрацездатність через хворобу, використання робочого часу не за призначенням. Приховані втрати часу – це неповноцінне або неправильне використання можливостей працівника, невідповідність здійснюваної роботи кваліфікації працівника.

Засади НОП:

• організація і забезпечення робочих місць, покращення умов праці;
• нормування і стимулювання праці;
• підбір і використання кадрів за призначенням і кваліфікацією;
• розподіл і координація праці;
• синтез передової медичної науки і сучасних раціональних організаційних форм.

Організація і забезпечення робочих місць включає розробку типових робочих місць та їхнє обслуговування, дотримання гігієнічних і санітарних норм, покращення умов праці, виробничу естетику, забезпечення сучасною медичною апаратурою і обладнанням, механізацією документообороту, використання сучасних систем зв’язку.

Важливим є правильний розподіл праці між окремими працівниками. Кожен повинен чітко виконувати свої посадові обов’язки, знати і вміти робити доручену справу. Постійно виявляються, аналізуються і усуваються недоліки в організації праці, вдосконалюються її методи і форми.

7.11 Диспансерний метод в роботі сімейного лікаря.

Диспансеризація – це соціально-економічні, лікувально-профілактичні, лікувально-діагностичні та санітарно-гігієнічні заходи, спрямовані на збереження і зміцнення здоров’я людей, продовження тривалості їхнього життя та працездатності.

Таблиця 7.1

Методи вивчення організації праці в охороні здоров’я

Диспансеризація спрямована на здорових і хворих людей. Методи її проведення в обох випадках єдині.

Диспансеризація здорових спрямована на забезпечення їхнього фізичного і психічного розвитку, виявлення і усунення факторів ризику хронічних захворювань, проведення індивідуальних і групових оздоровчих заходів.

Диспансеризація хворих спрямована на активне виявлення хвороб на якомога ранній стадії, усунення причин цих хвороб та запобігання їхнім ускладненням.

Основні завдання диспансеризації такі:

• визначення стану здоров’я кожного індивідууму під час щорічного перегляду;
• диференційоване активне динамічне спостереження за здоровими, особами з факторами ризику та хворими, беручи за одиницю спостереження сім’ю;
• своєчасне проведення лікувально-оздоровчих заходів;
• забезпечення наступності в диспансерному спостереженні з боку сімейного лікаря і вузького фахівця за провідної ролі лікаря сімейного.

Для того, щоб диспансеризація була якісною і ефективною, необхідно:

• активно виявляти хворих на ранніх стадіях захворювання;
• активно вести динамічне спостереження за ними;
• проводити профілактичні і лікувальні заходи для відновлення здоров’я;
• вивчати довкілля, виробничі і побутові умови та сприяти їхньому покращенню;
• систематично підвищувати кваліфікацію лікарів;
• залучати до проведення диспансерних заходів адміністрацію виробництв, профспілки, громадськість.

Пріоритетними контингентами, що підлягають диспансеризації, є діти, підлітки, ветерани праці і війни, жінки дітородного віку, особи з факторами ризику захворювань, а також ті, що мають підвищений артеріальний тиск, передпухлинні стани тощо.

На кожного жителя, що ставиться на диспансерний облік, заповнюється „Карта обліку диспансеризації”. Періодично, але не рідше одного разу на рік, диспансерні контингенти підлягають періодичним профілактичним переглядам, до програми яких входять такі обстеження: збір антропометричних даних, вимірювання артеріального тиску (з 7 років), визначення гостроти зору, слуху і очного тиску (з 40 років), цитологічне дослідження вмісту цервікального каналу (з 30 років), аналіз крові (РОЕ, гемоглобін), аналіз сечі на цукор і білок, флюорографія (з 12 років раз на 2 роки) і маммографія (з 35 років 1 раз на 2 роки), електрокардіограма (з 40 років). Ці обстеження доповнюються оглядом сімейним лікарем, який може, в разі потреби, спрямувати пацієнта на додаткові обстеження і огляд вузькими фахівцями.

Диспансерні контингенти поділяються на 3 групи:

І – здорові: люди, без анатомо-фізіологічних відхилень, факторів ризику; ця група складає орієнтовно 20 % усієї людності;

ІІ – практично здорові люди, мають в анамнезі гострі захворювання, фактори ризику, невеликі анатомо-фізіологічні відхилення від норми, повністю працездатні. Ця група складає орієнтовно 40 % усієї людності;

ІІІ – хронічно хворі з компенсованим, субкомпенсованим і декомпенсованим перебігом хвороби або хвороб. Перша підгрупа характеризується рідкими загостреннями з тимчасовою втратою працездатності, її частка складає орієнтовно 35 % усієї людності; друга підгрупа має часті загострення і тривалу втрату працездатності (4 % усієї людності); третя підгрупа має повну втрату працездатності, стійкі патологічні зміни в організмі, потребує постійного лікування і складає орієнтовно 1 % усієї людності.

Усі диспансерні хворі, що потребують лікування, отримують його переважно в сімейній амбулаторії; в інших випадках їх лікують вузькі фахівці або застосовується стаціонарне лікування.

Із кожних 1000 диспансерних хворих 820 осіб потребують підтримуючого або протирецидивного лікування, 315 – дієтичного харчування, 430 – санаторно-курортного лікування і оздоровлення, 400 – стаціонарного лікування, 150 – зміни умов праці.

Сімейна амбулаторія планує і реалізує графіки проведення профілактичних переглядів. Основний акцент робиться на здійсненні переглядів в процесі поточної звертальності людей за медичною допомогою. Окрім „Карти обліку диспансеризації”, на кожного диспансерного хворого заповнюється також „Контрольна карта диспансерного спостереження”.

7.12 Боротьба з травматизмом.

Суттєве значення в діяльності сімейної амбулаторії має боротьба з травматизмом. Більше 10 % тимчасової і майже 8 % стійкої втрати працездатності припадає на травми.

Причини травматизму такі:

• організаційні, обіймають майже 60 % усіх травм; сюди відносяться порушення техніки безпеки, недостатня навченість, неправильна організація праці, порушення трудової дисципліни;
• технічні, обіймають 25 % усіх травм; сюди відносяться недоліки в конструкції механізмів, несправність механізмів, відсутність засобів індивідуального захисту;
• санітарно-гігієнічні – 7 %; сюди відносяться невпорядкованість робочого місця, його недостатнє освітлення, погана вентиляція тощо;
• особистісні – 4 %, а саме, порушення дисципліни, хвороби, пияцтво тощо. Однак слід зауважити, що пияцтво часто поєднується з іншими причинами.

Сімейний лікар веде облік травм, записуючи їх в амбулаторну карту і виносячи на статистичний талон заключних (уточнених) діагнозів, а також аналізує поширеність травматизму згідно статі, віку, локалізації об’єктів виробництва, професій, інших соціальних критеріїв.

Профілактика травматизму спрямовується на поліпшення санітарно-гігієнічних умов, дотримання техніки безпеки, вдосконалення організації праці, механізації трудомістких процесів, реконструкцію виробничих ділянок або цехів, підвищення технічної грамотності працівників тощо.

В нескладних випадках сімейний лікар надає травматологічну допомогу самотужки, в обтяжених – направляє потерпілого до травматолога.

7.13 Ефективність роботи сімейного лікаря.

Вона оцінюється за трьома основними критеріями: медична, соціальна і економічна ефективність.

Медична ефективність оцінюється за наслідками спостереження і лікування хворих. Йдеться про частоту серед них ускладнень, загострень, їхню тривалість і вплив на подальший перебіг хвороб.

Соціальна ефективність вимірюється впливом медичної допомоги на тривалість і якість життя пацієнтів. Вона вимірюється передовсім тривалістю і якістю їхнього життя, величиною смертності.

Економічна ефективність вимірюється тим додатковим продуктом, який виробляє пацієнт в результаті скорочення термінів і наслідків його хвороби, а також зменшенням витрат, які несе суспільство на лікування, соціальне страхування і соціальне забезпечення хворих. Методика обрахунку економічних втрат в результаті захворюваності і травматизму наведене нами вище.

7.14 Лікарська етика і деонтологія в роботі сімейного лікаря.

Медична деонтологія – наука про обов’язок і поведінку тих, кому суспільство і окремі його  громадяни довірили охороняти своє здоров’я.

Уявлення про лікарський обов’язок, про взаємостосунки лікаря і хворого базуються на засадах загальнолюдської моралі. Питання медичної деонтології мають важливе практичне значення. Доказано, що на витоки, перебіг і наслідки хвороби сильно впливають психосоціальні фактори. Особистість хворого гостро реагує як на саму хворобу, так і її медичні, психологічні і соціальні наслідки. При цьому реакція може бути не тільки адекватною, але й патологічною. Лікар не може бути байдужим до суб’єктивних переживань хворого, які поглиблюють його страждання.

Особливе значення для успіху лікування мають емоціонально теплі, людські стосунки між лікарем і хворим. Вже перша бесіда лікаря з хворим відіграє, нерідко, вирішальну роль. Під час прийому не лише лікар досліджує хворого, а й хворий вивчає людські і професійні якості лікаря. Якщо у хворого не виникає довіри до лікаря, важко сподіватися на сприятливий результат лікування. Тому зміцнювати і поглиблювати взаємостосунки лікаря і хворого необхідно протягом усього терміну лікування. Так званий індивідуальний підхід до хворого передбачає не лише ретельний аналіз етіології і патогенезу його захворювання, а й особливості та психологічні реакції на хворобу. Уміння балакати з хворим – важлива професійна якість лікаря. В.Бехтєрєв казав: „Якщо хворому після розмови з лікарем не стало краще, то це не лікар”.

Проблеми деонтології загострюються. Негативні психологічні наслідки тягнуть за собою зростаючі впровадження техніки в практику лікувальних закладів. Часом особистість хворого застолочують лікарю рентгенівські плівки, УЗД-висновки, численні лабораторні аналізи.

Останнім часом частішають масові профілактичні перегляди населення. Вони прагнуть виявити хворих з початковими патологічними проявами або з підвищеним ризиком захворюваності. Трапляються випадки, коли, наприклад, з одним і тим же артеріальним тиском один хворий почуває себе добре, а інший пред’являє численні скарги. У цих випадках від лікаря вимагається тонке відчуття деонтологічної ситуації, уміння найти правильний підхід до людини, проявити максимум такту, доброзичливості, а також уміння дати правильні поради щодо профілактики і лікування гіпертензії, які в обох випадках сприятливо позначаються на самопочутті оглянутих.

Засади медичної деонтології повинні охоплювати усю діяльність лікувального закладу. Для  цього в колективі має бути налагоджена постійна виховна робота і навчання основам медичної психології. При цьому можуть бути використані такі методи і форми: клінічні обговорення, деонтологічні конференції тощо.

Проблеми деонтології вимагають наукових досліджень. Для прикладу наводимо спеціальну карту для вивчення тих питань деонтології, без яких сімейний лікар ефективно працювати не може.

Карта опитування сімейних лікарів з деонтології.

Подібна анкета була розповсюджена серед 300-т дільничних лікарів. Аналіз деяких відповідей був такий:

95,5 % лікарів самостійно вибрали цю професію, а якби її довелося вибирати повторно, то це зробили б лише 62,7 % опитаних;

у проблемах медичної етики і деонтології орієнтуються 94,3 % лікарів;

вважають необхідними якості сімейного лікаря:

совісність і порядність – 67,7 %,

великодушність і доброзичливість – 58,3 %

шляхетність і увага – 62,3 %,

тактовність і ввічливість – 66,7 %

ретельність і обережність – 4,7 %.

Переважна більшість лікарів – 85 % вважають, що лікар має бути зодягнений в білий халат і шапочку; 88,7 % допускають помірну косметику; 17,3 % вважають припустимим вживання тютюну, а за заборону паління в стінах інституту виступило 80,7 % лікарів.

Серед 300-т дільничних і сімейних лікарів вживали алкоголь 63,3 %, найчастіше вино, за ним горілку.

Серед критеріїв здорового способу життя найбільша увага надавалась здоровому морально-психологічному клімату, за ним йшли гігієнічні умови праці – 64 % і влаштований побут – 57,6 %.

Стосовно 10-ти моральних заповідей, то їх виконували від 59 до 97,3 % лікарів, найменше не роблять того, що засуджують старші, і найбільше – не сміються над старістю.

Безпосередня участь лікарів в проведені деонтологічних заходів дала скромні результати – від 16 до 34 %.

Дві третини лікарів вважають припустимими криваві експерименти на тваринах, а кожен 10-й лікар допускає експерименти на людях.

7.15 Реабілітація в діяльності сімейного лікаря.

Реабілітація – це   використання медичних, соціальних, просвітницьких і професійних засобів з метою навчання або перенавчання інвалідів для досягнення ними найбільш можливого рівня функціональних можливостей.

Реабілітація передбачає два основних моменти:

• повернення потерпілого до праці;
• створення оптимальних умов для активної участі його в житті суспільства.

Характерні ознаки реабілітації:

• ранній початок реабілітаційних заходів;
• безперервність реабілітації;
• комплексний характер;
• індивідуальний підхід;
• масове застосування;
• повернення інвалідів до активного громадського життя.

Основні положення реабілітації:

• реабілітація є спільним завданням медиків, педагогів, економістів, господарників, профспілкових працівників за активної участі самих інвалідів;
• система реабілітації охоплює усі хвороби організму;
• реабілітація допомагає відновити здоров’я, соціальний і професійний статус потерпілого;
• провідна роль в реабілітації належить медикам;
• важливим реабілітаційним заходом є праця.

Види реабілітації:

• медична;
• соціальна або побутова;
• професійна або виробнича.

Реабілітація є однією із складових диспансерного спостереження за хворими.

Форми працетерапії:

• тонізуюча;
• відновна;
• орієнтована;
• продуктивна.

Працетерапія повинна відповідати фізичним можливостям хворого, бути осмисленою і свідомою, носити переважно колективний характер.

7.16 Лікарська трудова експертиза в діяльності сімейного лікаря.

Лікарська трудова експертиза – це визначення працездатності людини, якщо працездатність втрачається, визначається її ступінь і тривалість.

Встановлення лікарем непрацездатності гарантує працівнику право на звільнення від роботи, безоплатне лікування, відшкодування за рахунок коштів соціального страхування. Отже, експертиза непрацездатності має медичну, соціальну і юридичну сторону, це важливий і відповідальний аспект діяльності сімейного лікаря.

Основні причини втрати працездатності такі:

• захворювання;
• травма, в т.ч. виробнича;
• карантин;
• декретна відпустка;
• догляд за хворими.

Є два види непрацездатності: тимчасова і стійка. У випадку стійкої втрати працездатності вона поділяється на повну і часткову. При повній людина не може виконувати жодної роботи і потребує догляду або спеціального лікувального режиму. При частковій людина потребує зміни роботи або зміни умов попередніх занять у бік їхнього полегшення.

Проводячи експертизу непрацездатності, лікар зобов’язаний визначити:

• чи має місце втрата працездатності і що до цього призвело;
• тривалість втрат працездатності;
• рекомендації щодо подальших трудових функцій;
• відповідне лікування і режим;
• необхідність встановлення інвалідності із направленням хворого до МСЕКу.

Сімейний лікар, зазвичай, видає хворому листок непрацездатності на 10 днів, надалі він проводить експертизу разом із лікарською консультативною комісією.

Ці комісії створюються у поліклініках, де є не менше 15 штатних посад лікарів. Очолює ЛКК заступник головного лікаря з експертизи. До складу ЛКК входять голова, завідувач відділенням і лікуючий лікар.

 Функції ЛКК такі:

• консультація лікарів з питань діагностики і лікування;
• контроль за правильністю видачі листків непрацездатності;
• направлення хворих на МСЕК;
• надання відпусток для санаторно-курортного лікування;
• видача довідок про переведення хворих у разі необхідності на іншу роботу.

Всі рішення стосовно втрати непрацездатності вносяться в первинні медичні документи – карти амбулаторного або стаціонарного хворого.

Документами, які засвідчують тимчасову втрату працездатності, є листок непрацездатності або довідка. Остання видається студентам і учням. Обидва документи мають юридичне і медико-статистичне значення. На їхній основі проводиться аналіз захворюваності з тимчасовою втратою працездатності.

7.17 Експертна оцінка якості роботи сімейного лікаря.

Якість  медичної допомоги – це основна передумова її ефективності. Якість роботи сімейного лікаря здатні оцінити експерти, в ролі яких зазвичай виступають висококваліфіковані фахівці, наукові працівники.

Експертиза передбачає:

• вияв дефектів в роботі сімейного лікаря;
• встановлення причин і факторів, які призвели до недоліків в роботі;
• оцінка рівня і динаміки кваліфікації сімейного лікаря;
• обґрунтування заходів, здатних ефективно і в найкоротші терміни поправити справу.

 Об’єктами експертної оцінки можуть виступати медичні документи або хворі.

Експерти користуються стандартними схемами обстеження, лікування, реабілітації хворих в розрізі окремих захворювань, окремих видів діяльності тощо.

Експертну комісію, зазвичай, очолює начмед великої лікарні.

Періодичність експертних оцінок залежить від їх цілей і завдань, наявних проблем в роботі сімейних лікарів.

Перший етап експертизи – це організаційна підготовка, формування конкретних завдань експертизи, складання її програми у вигляді спеціальної карти.

Другий етап – відбір документів, які підлягатимуть експертизі. Зазвичай береться не менше 25 примірників кожного із медичних документів.

Третій етап – глибоке вивчення медичних документів.

Четвертий етап – обрахунок показників.

Таблиця 7.2

Орієнтовна карта експертної оцінки якості медичної допомоги, що її надає сімейний лікар.

На підставі отриманих даних обраховуються показники, зазвичай, у вигляді процентів.

7.18 Використання прогностичних коефіцієнтів в діяльності сімейного лікаря.

Тепер проведено чимало соціально-медичних досліджень, у яких з допомогою методів розпізнавання образів встановлені вагові коефіцієнти різноманітних факторів, які можуть бути причетні до виникнення тієї чи іншої хвороби. Чим більше цих факторів, тим ймовірнішою є небезпека виникнення хвороби. Сімейний лікар, користуючись таблицею прогностичних коефіцієнтів, може виділити із числа своїх пацієнтів тих, хто має високий ризик захворювання. Серед цих людей він мусить проводити цілеспрямовану профілактичну роботу для призупинення розвитку захворювання.

У якості прикладу наведемо карту прогностичних коефіцієнтів для раннього виявлення гіпертонічної хвороби серед молоді.

Якщо сума коефіцієнтів складає — 13 і менше, то прогноз сприятливий, якщо знаходиться в діапазоні від – 13 до + 13 треба вживати заходів щодо профілактики гіпертонічної хвороби.

7.19 Підвищення кваліфікації сімейних лікарів і медичних сестер.

Після закінчення медичного факультету університету лікарі, що обрали фах лікаря загальної практики – сімейного лікаря, проходять відповідну спеціалізацію шляхом інтернатури. Раніше її термін складав рік, тепер подовжений до 2-х років.

Через кожні 5 років сімейні лікарі проходять вдосконалення у академіях післядипломної освіти.

Завдання академії такі:

• спеціалізація і підвищення кваліфікації лікарів і провізорів;
• постійне вдосконалення якості післядипломної підготовки;
• виконання науково-дослідних робіт;
• створення посібників і методичних вказівок для лікарів;
• підготовка науково-педагогічних кадрів.

Лікарі-курсанти, що навчаються з відривом від виробництва, забезпечуються стипендією. За ними зберігається заробітна платня.

Зростанню кваліфікації лікарів сприяє система їхньої атестації. Молоді фахівці проходять атестацію через три роки після закінчення інтернатури. Атестаційна комісія визначає кваліфікацію лікаря згідно трьох кваліфікаційних категорій:

• вища, надається лікарям, що мають стаж роботи зі спеціальності не менше 10 років і високу теоретичну і практичну підготовку;
• перша, надається лікарям зі стажем роботи 7 років, що володіють належним практичним досвідом, сучасними методиками профілактики, діагностики і лікування хворих;
• друга, надається лікарям зі стажем роботи 5 років, що оволоділи сучасними методиками обстеження, діагностики і лікування хворих.

Лікарям, що працюють у сільській місцевості, віковий ценс дещо знижений і складає для вищої – 7, першої – 5 і другої – не менше 3-х років.

Середні медичні працівники готуються в Україні широкою мережею медичних коледжів і училищ. Вдосконалення їхньої кваліфікації відбувається на численних курсах, що існують у великих лікарнях. Кваліфікація медичних сестер також оцінюється атестаційними комісіями. Перед тим як отримати відповідну кваліфікацію, медична сестра подає звіт про свою роботу за останні три роки. У звіті вона коротко характеризує район діяльності сімейної дільниці, її штати, організацію амбулаторної допомоги, надання хворим стаціонарної допомоги, забезпечення вибраних контингентів диспансерним обслуговуванням, свою особисту роль в наданні допомоги хворим і здоровим.

Звіт про роботу сімейного лікаря за три останніх роки.

Подається в атестаційну комісію. У звіті наводяться дані про здобуття вищої медичної освіти, лікарський стаж, пройдені курси спеціалізації, стажування і вдосконалення.

Потім йдеться про кількість людей, які обслуговує сімейна дільниця, окремо виділяються діти, підлітки, одинокі, перестарілі люди, інваліди воєн.

Надалі лікар відображає контингенти, що знаходяться під  диспансерним спостереженням і все, що зроблено для їхнього оздоровлення. Наступний розділ звіту – лікувальна робота, в якій лікар звітує про своє професійне вміння, методи лікування, які він застосовує на практиці.

Далі йдеться про профілактичну роботу – протиепідемічні заходи, профілактичні щеплення тощо. Відображається активне виявлення соціально небезпечних хвороб, зокрема туберкульозу і злоякісних новоутворень. Лікар звітує про хворих цукровим діабетом, гіпертонічною хворобою, ішемічною хворобою серця, показуючи динаміку їхнього стану. Надалі лікар характеризує загальну захворюваність населення на дільниці, захворюваність з тимчасовою втратою працездатності, шпиталізовану захворюваність, смертність. Закінчує свій звіт лікар висновками, в яких оцінює проведену роботу, окреслює проблеми і вказує шляхи їхнього вирішення.