При вступі до медичного ВУЗу я мріяв стати лікарем-психіатром і перших три курси активно почитував і вивчав психіатрію. Мої погляди кардинально змінились приблизно на четвертому курсі після спілкування з однією гінекологом, яка мене і переконала. Сьогодні я ані трішечки не жалкую про вибір спеціальності і вважаю що мені дуже поталанило стати лікарем-оториноларингологом.
Та гори воно все синім і яскравим!…
Як і в більшості випускників медичних ВУЗів – тотальне розчарування після випуску і початку самостійної практики. Згодом це відчуття дещо згладилось. Мені часто докоряють, що в медицину не йдуть за грошима, заробляють інші спеціальності, «тижврач» і т.ін.
Я абсолютно не меркантильна людина, наскільки це можливо. Але одним альтруїзмом ситий не будеш. Я люблю свою роботу, але мене обурює ставлення більшості українців до лікаря і держави загалом. Для пацієнта лікар — хтось на кшталт офіціанта, що їх обслуговує. Насправді лікар не обслуговує, а надає допомогу. Про ставлення держави до праці лікаря взагалі, гадаю, не варто щось писати. Так повелося, що в Україні інтелектуальна праця знецінена. Науковці, викладачі, лікарі і їм подібні, ледь зводять кінці з кінцями. А посадовці, усвідомлюючи всю глибину проблеми, просто бояться що-небудь змінювати, адже реформи завжди болісні і зустрічають спротив, а це зашкодить їх «обліко моралє», відповідно. Про довгострокові перспективи існування суспільства ніхто не думає. Чого тільки варта демографічна ситуація в Україні?
Якби я не став лікарем, я був би…
Якби я не став лікарем я став би айтішніком. Або кухарем 🙂 . Враховуючи мою надзвичайну педантичність, я б себе комфортно почував в галузях з більш чіткими правилами, критеріями, канонами.
В медицині, нажаль, в більшості питань є багато думок, теорій і поглядів, інколи повністю протилежних, або навіть взаємо заперечних. Багато чого в організмі можна виміряти, побачити, дослідити, але для «творчості» завжди є місце, що насправді не зовсім добре. Інколи взагалі доводиться покладатися виключно на інтуїцію, чи як то кажуть, на «шосте відчуття».
А людям здається, що людський організм – чітка інструкція, яку має вивчити лікар як «Отче наш», і знати відповіді на всі питання, при чому з першого погляду. Ніхто не хоче дивитися на речі об’єктивно: у кожного своє особисте бачення, і свій особистий «головний біль».
Щоденно доводиться приймати рішення, що тим чи іншим чином вплинуть на здоров’я людини. Для мене здоров’я людини найбільша цінність, а отже і рішення не завжди прості. Особливо коли працюєш з дітьми.
Де мітинги і демонстрації про покращення медичного обслуговування ?
Я не був в інших країнах Європи. Але можу з упевненістю стверджувати, що українці дуже зневажливо ставляться до власного здоров’я. Взяти хоча б сам факт занепаду такої галузі суспільства, як охорона здоров’я.
Де мітинги і демонстрації про покращення медичного обслуговування, про ремонти лікарень, удосконалення законодавства? Мабуть все влаштовує. Поодинокі збори хворих на діабет, гемофілію, онкохворих які обумовленні просто безвихіддю. Мені, лікарю, хворіти в Україні реально страшно. Часто трапляються випадки запущені, що обумовлено і недоступністю якісних медичних послуг, і байдужістю самих людей. Ну, і звісно такі показники здоров’я нації, як «середня тривалість життя» і «дитяча смертність» подекуди гірші ніж в країнах Африки. От вам і статистика, і рівень життя і всі порожні дискусії.
Надрукувати на пачці цигарок що паління вбиває чи викликає імпотенцію замало
Чи достатньо, на мою думку, в Україні проводиться роз’яснювальних, профілактичних, реабілітаційних заходів? Та не проводиться взагалі. Надрукувати на пачці цигарок що паління вбиває чи викликає імпотенцію замало. Про шкідливі звички, принципи здорового життя і т.п. бесіди проводити повинні ще батьки з дошкільного віку дитини. Потім, ініціативу підхоплюють школи і так далі. Але…. Професійні бесіди повинні проводити спеціальні психологічні служби, а не засланий лікар, якому не вистачає галочки і балів для атестації. Тому, що в медичних вузах не вивчають особливості психології підлітків і методів впливу на них, ораторського мистецтва чи нейролінгвістичного програмування. З приводу реабілітації трошки краще. Останнім часом кількість реабілітологів помітно збільшилась і підозрюю, що причиною тому події на сході країни.
А взагалі – я люблю свою роботу. І для мене кожен випадок незвичайний. Кожен пацієнт – індивідуальний і потребує особливого підходу. До того ж існує таке поняття, як «лікарська таємниця» і мені не хотілось би, щоб хтось з моїх пацієнтів впізнав себе в моїй розповіді, навіть без вказаних прізвищ.
Марчук Сергій Григорович,
Лікар отоларинголог
м. Кіровоград.
Комментировать