Акушерство и гинекология Онкология

Лейоміома матки: діагностика та лікування за принципами доказової медицини

Лейоміома матки у жінок: загальна характеристика захворювання. Особливості діагностики, варіанти оперативного лікування.

Н.О. Удовіка, к.м.н., Луганський державний медичний університет, кафедра акушер­ ства, гінекології та перинатології; І.В. Чибісова Луганська обласна держадміністрація, Управління охорони здоров’я; В.М. Кладієв Луганський міський пологовий будинок.

На сьогодні загальновизнано, що лейо­міома – це гормонзалежна доброякісна пухлина міометрія [8, 6].

Останніми роками значно поширилися знання про патогенез лейоміоми, і багато авторів лейоміомою називають моноклональний гормоно­ чутливий проліферат, що складається з фено­ типічно змінених гладеньком’язових клітин міо­ метрія [1, 4, 5, 11]. Такий погляд на проблему доз­ воляє вважати цю патологію не наслідком систем­ них гормональних змін, а локальною патологією міометрія.

Лейоміома більш характерна для жінок пізнього репродуктивного періоду та перименопау­зи [1, 3, 8]. Проте нині в загальній популяції гінеко­логічної патології збільшилася кількість випадків захворюваності на лейоміому серед молодих пацієнток, які ще не виконали свою репродуктивну функцію. Високою також залишається частка жінок постменопаузального періоду, в яких проявляється прогресуючий ріст вузлів матки [2, 4, 8].

Відповідно до патолого-анатомічних до­ сліджень, розповсюдженість лейоміоми матки ся­ гає 85 % [11]. Це дозволяє вважати патогенетично значущою теорію, відповідно до якої ріст вузла пов’язується з ушкодженням у клітині у зрілій матці [11]. Моноклональний проліферат гладень­ ком’язових клітин міометрія (змінені клітини) вна­ слідок активації програми клональної проліферації тканини збільшується у розмірах на фоні нормаль­ ного гормонального фону, тоді як клітини незміне­ ного міометрія перебувають у стані відносного спо­ кою. Проте з часом автокринно-паракринна регу­ ляція росту вузла втрачає свою значущість. У результаті цього автономна здатність вузла збільшу­ ватися в умовах відсутності гормонального впливу змінюється на неможливість регресії його розмірів у разі припинення дії гормональних стимулів [1, 5, 11].

Як свідчить клінічний досвід, лейоміома матки здебільшого має асимптомний перебіг. У той же час, поява мено- і метрорагій, болю внизу жи­ вота, дискомфорту, частого сечовипускання, болю в попереку є підставою до обстеження пацієнтки для виключення лейоміоми. Першими симптомами лейоміоми можуть бути її ускладнення, зокрема некроз та інфаркт вузла, перекручення ніжки вузла, коли у хворої з’являються блювота, різкий біль внизу живота, у попереку, підвищення температури тіла,  лейкоцитоз,  прискорення  ШОЕ,  ознаки    по дразнення очеревини [1, 4, 6, 8].

Діагностика лейоміоми базується на ре­ зультатах ретельно зібраних скарг і анамнезу за­ хворювання, бімануального та інструментального досліджень з обов’язковою оцінкою стану ендо­метрія.

Слід пам’ятати, що пацієнтка з лейоміомою не завжди звернеться в першу чергу саме до гіне­ колога: наявність болю в попереку та порушень функції прямої кишки і сечового міхура можуть ста­ ти причиною звернення до відповідного спеціаліста (невропатолога, травматолога, нейрохірурга, уро­ лога тощо). Зокрема, це відбувається внаслідок розвитку мієлопатичного та радикулалгічного син­ дромів при пухлині матки розмірами понад 14 тиж­ нів вагітності. Так, у випадку мієлопатичного варіанту, що виникає внаслідок спінальної ішемії, хворі скаржаться на слабкість та тяжкість у ногах, парестезії, які проявляються через 10–15 хвилин від початку ходьби і зникають після короткочасного відпочинку; при радикулалгічному синдромі, що розвивається внаслідок здавлювання маткою сплетінь малого тазу або окремих нервів, жінок хвилюють біль у попереково-крижовій ділянці та нижніх кінцівках, розлад чутливості у вигляді паре­стезій [6].

Проте значна кількість хворих на лейо­ міому через маткові кровотечі відразу потрапляють до кола зору гінеколога. Такі маткові кровотечі зумовлені порушенням скоротливості матки вна­ слідок наявності субмукозних вузлів або великих поліпів ендометрія, збільшення  порожнини матки та площини ендометрія, порушення процесів розташування ендометрія і нерівномірністю його морфофункціональних змін. Слід додати, що в процесі росту пухлини в матці порушується й функція яєчників, що відіграє певну роль у перед­ часному відшаруванні ще непідготовленого до відторгнення ендометрія [1, 6, 8]. Повторні, як пра­ вило, неліковані маткові кровотечі у таких жінок супроводжуються розвитком слабкості, зниженням працездатності, швидкої втоми, погіршенням настрою внаслідок нез’ясованості ситуації, постійного гігієнічного дискомфорту, тобто появою ознак астенічного синдрому; лабораторно діагно­ стуються ознаки постгеморагічної анемії.

Топічний діагноз, де уточнюється розмір вузлів, їх локалізація, кількість та ехогенність, на­ явність супутньої гіперплазії ендометрія та пато­ логії придатків матки, проводять на підставі уль­ тразвукового  дослідження.  При  цьому використо­вують як трансвагінальне, так і трансабдомінальне ультразвукове дослідження, а також транс­ вагінальну соногістерографію. Трансабдоміналь­ ному ультразвуковому дослідженню слід віддавати перевагу при розмірах лейоміоми понад 12 тижнів [6]. У решті випадків показане трансвагінальне до­ слідження, що є високоінформативним у діагно­ стиці гіперплазії ендометрія,визначенні локалізації субмукозних вузлів та поліпів [6, 7].

З тією самою метою, хоча з меншою діагностичною значущістю, може бути використана гістероскопія. Безсумнівною перевагою її над усіма іншими методами діагностики є можливість одно­ часної біопсії ендометрія, видалення поліпів та субмукозних вузлів, абляції та резекції ендометрія [4, 6]. Поряд з гістероскопією для діагностики субмукозних вузлів та поліпів може бути застосо­ вана також гістеросальпінгографія, що до сьогодні не знайшла широкого використанн в практичній роботі [6, 7].

Дані доказової медицини свідчать, що по­ передня трансвагінальна соногістерографія у жінок із внутрішньоматковою патологією у 40% випадків дозволяє уникнути гістероскопії [6].

На підставі даних, отриманих під час уль­ тразвукового дослідження та гістероскопії, ро­ зрізняють підслизову (субмукозну), інтрамуральну (міжм’язову) і субсерозну (підочеревинну) лейо­ міому [1, 6, 8]. Ріст вузла може відбуватися у ли­ сток широкої зв’язки (інтралігаментарно), назовні (ексцентрично), усередину (центрипетально) та з розмежуванням тканин (експансивно). Виділяють також атипові форми лейоміоми коли вузли розташовані і ростуть зашийково, передшийково, заочеревинно, надочеревинно та парацервікально [4, 6, 7].

При обранні методу лікування виправда­ ною та доцільною вважається клініко­ ультразвукова класифікація лейоміоми матки, за­ пропонована D.Wildemeersch та E.Schacht (2002) [6]: тип I – один або множинні дрібні інтрамуральні вузли чи субсерозні вузли (менше 3 см), відсутні субмукозні вузли; тип II – один або множинні ін­ трамуральні або субмукозні вузли (3–6 см), відсутні субмукозні вузли; тип III – один або множинні ін­ трамуральні або субмукозні вузли (понад 6 см), відсутні субмукозні вузли; тип IV – один або мно­ жинні інтрамуральні або субсерозні вузли з підо­ зрою або наявністю доведеного субмукозного вуз­ ла.

Для глибшого з’ясування вищевказаних да­ них, а також оцінки топографічного стану суміжніх органів в окремих випадках проводиться магнітно­ резонансна томографія, хоча широкого застосу­ вання в практичній діяльності у хворих на лейо­ міому матки цей метод діагностики не знайшов.

Останнім часом нерідко застосовують та­ кож доплеросонографію, що дозволяє виявити вторинні зміни в лейоміомі та оцінити особливості васкуляризації вузлів матки. Якщо п сля такого  обстеження у лікаря залишається питання про топічний діагноз і виникає необхідність більш гли­ бокого диференціювання патологічного осередку в малому тазу, проводять діагностичну лапаро­ скопію.

На характер лікування, що його має бути проведено пацієнтціз лейоміомою матки, вельми впливає вихідний стан ендометрія (відповідний фазі менструального циклу, гіперплазія, аденома­ тоз, аденокарцинома тощо). Його оцінку здійснюють шляхом проведення гістологічного до­ слідження зіскрібку з цервікального каналу та по­ рожнини матки, який отримується під час лікуваль­ ного (з метою гемостазу) або спеціального діагно­стичного вишрібання матки.

18.15

Жінкам, у яких діагностовано лейоміому матки, доціл но обстежувати стан щитоподібної залози, зважаючи на те, що у 74% випадках міома розвивається на фоні патології щитоподібної зало­ зи [1, 6, 4, 8]. Тобто, можна припустити, що успіх лікування хворої на лейоміому буде залежати від корекції стану щитоподібної залози.

Лікувальна тактика щодо ле оміоми визна­ чається характеристикою вузла [10-13]. В цьому плані прийн то виділяти дві його частини – стабільне ядро та частину, що регресує. Стабільне ядро – це той об’єм вузла, який залишається після повного припинення кровопостачання, друга ча­ стина  –  об’є вузла,  на  який  він  зменшується у ві повідь на це [11]. Ось чому треба розуміти, що лейоміома не може зникнути повністю, навіть за повного прип нення кровопостачання. Відтак, важ­ ливою є ще одна характеристика вузла, що впли­ ває на лікувальну тактику, – це по яття «клінічно незначущого розміру вузла» [11]. Так, для субму­ козного вузла клінічно незначущого розміру не існує, бо за такої локалізації завжди існують клінічні симптоми лейоміоми, зокрема, кровотечі; тому такі лейоміоми завжди оперують. Разом  з цим, субсерозний вузол, що перевищує розміри матки вдвічі, може взагалі клінічно себе не прояв­ ляти; тоді ожливість оперативного лікування вирішується індивідуально [10, 11]. Розуміння про­ гностичної цінності «клінічно незначущого розміру вузла» вельми важливе для інтрамуральних лейо­ міом з центрипетальним  ростом. Клінічний  досвід свідчить, що «клінічно незначущим розміром» для таких вузлів є розмір не більше 15 мм [11]. Такі вузли діагностують частіше випадково при ультра­ звуковій діагностиці. З патогенетичної точки зору, лейоміома на цій стадії ще керована природним гормональним фоном і не набула автономних ме­ ханізмів росту [9, 12]. Тому пасивна тактика у ве­ денні таких пацієнток недоцільна; стабілізація ро­ сту та профілактика подальшого збільшення дося­ гається шляхом використання низькодозованих оральних контрацептивів, що містять гестагени третього покоління [11]. На думку деяких авторів [6], гормональні оральні контрацептиви у жінок з лейоміомою частіше використовуються з метою гемостазу, бо здатні зменшувати менструальну крововтрату, при цьому на розміри матки вони не впливають.

За наявності клінічних проявів лейоміоми, а також розмірів вузлів понад 1,5–2 см основним принципом лікування лейоміом є зниження про­ дукції естрадіолу, нормалізація співвідношення факторів росту (IGF 1/IGF 2) з вилученням «сто­ ронніх» (аномальних) гормонзалежних мас із матки (а саме вузлів і гіперплазованого ендометрія) [4, 6, 10].

Це досягається завдяки медикаментозному та хірургічному лікуванню та/або їх комбінації. Ета­ пність такого лікування залежить від віку жінки, стану репродуктивної функції, розмірів, локалізації та темпу росту лейоміоми, клінічної картини захво­ рювання, ризику малігнізації, загального стану здоров’я пацієнтки, її побажань і завжди вирішується індивідуально.

Будь-якого пацієнта, у разі виявлення у нього пухлини, перш за все турбує питання її зло­ якісності, оскільки воно тісно пов’язане з мож­ ливістю оперативного втручання, яке само по собі може стати небезпечним. Тому відразу вкажемо на ті ситуації, коли при лейоміомі матки слід говорити про необхідність хірургічного лікування. Так, за да­ ними доказової медицини, показаннями до хірургічного лікування лейоміоми є симптомна лейоміома (з геморагічним та больовим синдро­ мом, анемією, наявністю симптомів здавлювання суміжних органів); велика лейоміома (13– 14 тиж­ нів та більше); наявність субмукозного вузла; підо­ зра на порушення живлення вузла та перекручен­ ня ніжки субсерозного вузла (клініка «гострого жи­ вота» та інтоксикації); швидкий ріст лейоміоми (на 4–5 тижнів на рік і більше) або резистентність до терапії агоністами гонадотропінрилізинг-гормону – Гн-РГ); лейоміома у сполученні з передпухлинною патологією ендометрія чи яєчників; безпліддя вна­ слідок лейоміоми матки; супутня патологія придат­ ків матки [6].

Які ж операції у жінок з лейоміомою матки можуть бути проведені? По-перше, це гістерек­ томія (екстирпація матки) вагінальним шляхом, гістеректомія вагінальним шляхом з лапароскопіч­ ною асистенцією, абдомінальна гістеректомія; по­ друге, – субтотальна гістеректомія (надпіхвова ам­путація матки); по-третє, – консервативна міомек­ томія; четвертий спосіб лікування лейоміоми – оперативні втручання із застосуванням гістеро­ скопії, п’ятий – емболізація маткових артерій [6].

За даними багатьох гінекологічних клінік, на сьогодні широкого застосування набула вагінальна гістеректомія, в т.ч. з лапароскопічною асистен­ цією, що значно зменшує неминучий ризик хірургічної агресії під час абдомінальної операції. Проте за багатьох станів такі операції протипока­ зані. До них належать розміри матки понад 12 тиж­ нів гестації, підозра на лейоміому широкої зв’язки; сумніви щодо доброякісності ендометрія; обме­ женість рухомості матки внаслідок спайкового про­ цесу (ендометріоз, запальні захворювання органів малого тазу); швидкий ріст пухлини (підозра на малігнізацію); супутня патологія яєчників та матко­ вих труб (підозра на малігнізацію), тяжка екстра­ генітальна патологія; наявні в анамнезі операції з приводу міхурно-вагінальних нориць; інвазивний рак, гіпертрофія і недосяжність шийки матки, а та­ кож недостатній хірургічний досвід лікаря, який планує виконати таку операцію. У цих випадках перевагу слід надавати абдомінальній гістеректомії [6]. Не застосовується лапароскопічна міомектомія жінкам, які планують вагітніти, через збільшення ризику розриву матки під час виношування дитини та пологів [6, 7, 9, 11].

Тяжка екстрагенітальна патологія у хворої на лейоміому, що потребує скорочення терміну операції, високий ризик інтраопераційного травма­ тизму внаслідок вираженого спайкового процесу або тазового ендометріозу, необхідність терміно­ вої гістеректомії у надзвичайних випадках, а також відсутність патології епітеліюпіхвової частини ший­ ки матки та ендоцервіксу при бажанні пацієнтки зберегти шийку матки — такими можуть бути пока­ заннями до субтотальної гістеректомії [6].

У випадках, коли пацієнтка у майбутньому планує виконувати репродуктивну функцію, захво­ рювання маєасимптомний перебіг, має місце суб­ серозний (на широкій основі) або інтрамуральний вузол, розмір лейоміоми до 12 тижнів вагітності, існує впевненість у доброякісному стані ендометрія (без ризику малігнізації), перевага надається кон­ сервативній міомектомії. При цьому обов’язковим є інтраопераційне гістологічне експрес-дослідження видалених вузлів. Консервативна міомектомія до­ повнюється медикаментозним лікуванням з метою реабілітації [6]. Така операція має переваги для пацієнток з тяжкими екстрагенітальними захво­ рюваннями та високим анестезіологічним і хірургічним ризиком [6].

Альтернативою гістеректомії є гістеро­ скопічна міомектомія, абляція або резекція ендо­ метрія, які виконуються у жінок з діагностованою субмукозною лейоміомою зі значними кровотечами [6, 9].

Жінкам  з  лейоміомою  великих   розмірів(матка  розмірамипонад  18  тижнів)  або наявністю анемії до проведення хірургічного лікування реко­ мендується призначення агоністів Гн-РГ (гозерелін, трипторелін) протягом 2 місяців за умови відсут­ ності онкогінекологічного анамнезу з подальшою операцією [6].

Питання щодо придатків матки теж вирішується індивідуально. Проте слід пам’ятати, що у 1–5 % жінок, які перенесли гістеректомію, ви­ никає необхідність у повторній операції з причини розвитку доброякісних пухлин яєчників. З іншого боку, через 2–2,5 року після гістеректомії функція яєчників поступово погіршується (зокрема, вна­ слідок порушення кровообігу у судинах яєчнику), і у більшості таких пацієнток розвивається синдром виснажених яєчників (постгістеректомічний син­ дром). Профілактична оваректомія у жінок активно­ го репродуктивного періоду призводить до розвит­ ку синдрому хірургічної менопаузи, підвищення смертності від остеопорозу та серцево-судинних захворювань, що вимагає тривалого застосування замісної гормонотерапії [1–4]. Не слід також забу­ вати про психологічний аспект та можливість сут­ тєвого зниження якості життя пацієнтки, пов’язаний з видаленням будь-якого органа [1, 2, 4]. Тому профілактична оваріоектомія доцільна в постме­ нопаузі [6].

Як самостійний метод лікування симптом­ ної лейоміоми та у складі передопераційної підго­ товки до подальшої міомектомії останніми роками застосовують емболізацію маткових артерій шля­ хом пункції правої стегнової артерії. Мета, що при цьому досягається, – повна оклюзія судинного русла лейоматозних вузлів за рахунок введення емболізату (частинки з полівінілалкоголю, гідро­ гель, пінгіангміцинліпоїдна емульсія тощо) [11]. Рухаючись уздовж судини з током крові, емболізат перекриває судину лейоміоми. В маткових артеріях залишається сповільнений тік крові, а нормальні міометральні гілки маткових артерій залишаються функціонуючими. На мікроскопічному рівні вузли зазнають коагуляційного некрозу, організації, скле­ розування та гіалінізації. У подальшому навколо лейоміоми утворюється кальцифікована капсула [11]. Емболізація міоми може бути ефективною альтернативою міомектомії і гістеректомії. Така операція дозволяє зменшити об’єм інтраопе­ раційної крововтрати, значно скорочує терміни одужання, знижує рівень летальності та кількість гнійно-запальних ускладнень, зберігає фертиль­ ність. Після емболізації можуть виникнути тромбо­ емболічні ускладнення, некроз субсерозного вузла, а також запальні процеси та аменорея [1, 7, 8].

У випадках народження підслизового вузла лейоміоми виконують термінове хірургічне втру­ чання, що полягає у захопленні верхівки вузла, витягуванні його донизу та обережному відкручу­ ванні, після чого він легковідокремлюється від стінки матки. Цінну роль в таких випадках відіграє гістероскопія [4, 6, 8]. У разі некротизування народженого підслизового вузла лейоміоми вна­ слідок порушення його живлення проводиться кон­

сервативне лікування (інфузійна, антибактеріаль­ на, спазмолітична терапія). У подальшому, якщо больовий синдром не ліквідувався, а приєдналися гіпертермія і лейкоцитоз, виконують лапаротомію з ампутацією або екстирпацією матки. У разі пере­ кручення ніжки підслизової лейоміоми проводиться консервативна міомектомія або гістеректомія [6,  7,10].

Медикаментозна терапія лейоміом є мето­ дом вибору у жінок, які не підлягають хірургічному лікуванню, відмовляються від нього, або коли опе­ ративне втручання як таке їм протипоказане. Про­ те слід пам’ятати, що розміри лейоміоми поверта­ ються до попередніх (на початок лікування) вже протягом перших 6 місяців після його припинення. Тому, така терапія частіше використовується у комбінованому лікуванні – до та після оперативно­ го втручання з приводу лейоміоми. При цьому пе­ ревага надається гормональним препаратам, які більш ефективно, порівняно з негормональними засобами, впливають на системний і локальний гормональний статус. У цьому плані сьогодні ефективніші агоністи Гн-РГ, здатні суттєво змен­ шувати розміри вузлів та матки. Проте їх застосу­ вання обмежене часом і не перевищує 6 місяців з огляду на розвиток синдрому медикаментозної ме­ нопаузи. Механізм дії агоністів Гн-РГ пов’язаний, зокрема, з активацією процесів апоптозу [11]. За даними [11, 12], використання агоністів Гн-РГ до консервативної міомектомії при розмірах вузлів до 20 мм і загальному розмірі матки до 8 тижнів вагіт­ ності підвищує ризик розвитку рецидиву захво­ рювання, а «вмурованість» у міометрій вузлів на фоні цього викликає певні труднощі при їх вида­ ленні. Тому, на думку авторів, застосування агоністів Гн-РГ є недоцільним до операції і по­ вністю обґрунтованим після її проведення [7, 11]. Це питання в клінічній практиці досі залишається відкритим. Так, інші дані вказують на перспек­ тивність проведення комбінованої терапії лейо­ міоми матки з включенням агоністів Гн-РГ до та після консервативної міомектомії [6]. Етапи такого лікування складаються з 2–4 ін’єкцій агоністів Гн­ РГ з інтервалом 28 днів, консервативної міомек­ томії та ще однієї ін’єкції агоніста Гн-РГ. Показан­ ням до такого лікування є бажання пацієнтки збе­ регти матку та виконати у майбутньому репродук­ тивну функцію, лейоміома матки розміром понад 5 см, велика кількість вузлів [6]. Застосування агоністів Гн-РГ у таких випадках перед хірургічним втручанням сприяє зменшенню розмірів вузлів, васкуляризації та крововтрати, а внаслідок цього – і тривалості операції. У післяопераційному періоді після консервативної міомектомії у жінок, які отри­ мували до операції агоністи Гн-РГ, реєструється скорочення часу нормалізації розмірів матки.

Якщо пацієнтка з лейоміомою має супутню доброякісну патологію ендометрія (гіперпластичні процеси), то протягом першого циклу лікування агоністи Гн-РГ доцільно призначати разом з проге­ стагенами з метою зменшення локальної гіпере­ строгенемії [1, 4, 6, 8]. Більш ефективними    серед них, здатними супресивно впливати на строму ен­ дометрія,визнано дидрогестерон, норетистерон та лінестрол. Позитивні результати лікування невели­ ких лейоміом у поєднанні з гіперплазій ендометрія отримано при використанні внутр шньоматкових систем, що виділяють прогестагени (левонор­ гестрел), хоча явного зменшення розмірів лейо­ міом при цьому не відбувається [4, 7  8, 11].

18.16

Зменшити прояви медикаментозної мено­паузи, що розвиваються при застосуванні агоністів Гн-РГ, можна шляхом їх застосування у комбінації із замісною гормонотерапією («add-back» терапія естрогенами та прогестинами) [6, 11]. Це стало можливим завдяки даним, отриманим низкою ав­ торів: розвиток гіпоестрогенемії не є обов’язковим фактором в регресії міоматозних вузлів, а призна­ чення малих доз естрогенів не чинить негативного впливу на ефективність терапії  агоністами Гн-РГ [7, 11].

У лейоміомі, на відміну від незміненого міометрія, знайдено підвищений вміст ферменту ароматази та, як наслідок, механізм позагонадного синтезу естрогенів [11]. Виходячи з цього, вираже­ на регресія лейоміоми досягається при застосу­ ванні селективного блокатора ароматази (анастра­ золу). Такими препаратами лікуються хворі на рак молочної залози; водночас, для терапії лейоміоми цей засіб не використовується з огляду на високу ціну та недоцільність розробки схем лікування менш тяжкого порівняно з раком захворювання. Деякі дослідники медикаментозне лікування лейо­ міоми пропонують проводити шляхом використан­ ня міфепристону – антипрогестеронового препара­ту, здатного пригнічувати дію прогестерону на міо­ метрій [11].

Антигонадотропіни (даназол) не рекомен­дуються для лікування лейоміом, оскільки є не та­ кими ефективними, як агоністи Гн-РГ, і мають ви­ ражений андрогенний ефект [6].

Разом з гормональним лікуванням жінкам з лейоміомою за наявного больового синдрому при­ значають  спазмолітики  та  нестероїдні  протиза­пальні препарати, кровотеч – гемостатики. Врахо­ вуючи патогенетичну роль хронічного запального процесу геніталій в розвитку лейоміоми, також по­ казані курси антибактеріальної терапії, ангіопро­ текторів, антиагрегантів, антиоксидантів та імуно­ коригуючих засобів. З метою корекції внутрішнього метаболізму застосовують полівітаміни, седативні препарати, фітопрепарати (брюссельська капуста, броколі, при дисфункціональній матковій кровотечі

  • Capsella bu sa pastoris; фітоконцентрати з імуно­ коригуючою та антиоксидантною дією). У комплексі лікування доцільні радонові та йодобромні ванни – 10–12 проце ур на курс, а також ендоназальна йоногальванізація. Обов’язковою є корекція пато­ логії щитоподібної залози [6]. Для покращання ме­ таболічних процесів як на фоні гормонотерапії лейоміоми, так і у післяопераційному періоді у жінок з гістер- та міомектомією, показані гепатоза­ хисні препарати.

Профілактика розвитку  лейоміоми полягає у попередженні дисгормонозів. До групи ризику належать жінки різного віку з порушеннями мен­ струального циклу за типом полігіперменорей, ме­ нометрорагій, пацієнтки з ановуляціями, гіпер­ плазією ендометрія, ті жінки, хто не реалізував свою репродуктивну функцію, не має статевих сто­ сунків, не відчуває оргазму. За даними [11], єдиним засобом, що може забезпечити профілактику ро­ звитку лейоміоми матки, є використання оральних контрацептив в. При цьому пригнічується овуляція, не утворюється жовте тіло, відсутня секреція про­ гестерону та припинений щомісячний запуск про­ ліферативних процесів у міометрії.

Досвід свідчить, що проведення оператив­ ного лікування жінці, в якої випадково виявлено асимптомну міому, з метою профілактики її малігнізації не отримало широкого використання і не рекомендується, оскільки немає доказових ре­ зультатів на користь цього. Крім того, багато жінок не бажають видаляти матку, бо з її наявністю пов’язують свою жіночість. До того ж, недостатньо обґрунтоване оперативне втручання може супро­ воджуватися ризиком серйозних ускладнень, які за значущістю можуть перевищити р зик від лейо­ міоми.

Щодо диспансеризації жінок з асимптомним перебігом лейоміоми матки розмірами до 12 тиж­ нів, то вони повинні звертатися до лікаря 1 раз на рік,а у разі виникнення симптомів захворювання – частіше, з метою обрання методу лікування. При цьому важли о звертати увагу на відсутність або наявність інших утворень органів малого тазу. З іншого боку, при асимптомній лейоміоміпонад 12 тижнів, коли пацієнтка відмовляється від операції або за наявності протипоказань до неї, консульту­ вання у лікаря необхідне не рідше одного разу на рік з отриман  ям консервативної терапії [6].

Література

  1. Вихляева Е.М. Миома матки. – М.: МЕД­ пресс- информ, 2004. – 399 с.
  2. Долецкая Д.В., Ботвин М.А., Победин­ ский Н.М., Кириллова Т.Ю. Оценка качества жизни у больных с миомой матки после различных видов хирургического лечения//Акуш. и гинекол. – 2006. –№1. – С. 10–13.
  1. Жилка Н.О., Іркіна Т.М., Степаненко В.А. Стан репродуктивного здоров’я в Україні (медико- демографічний огляд). – К., 2001. – 68 с.
  2. Іванюта Л.І., Іванюта С.О. Лейоміома матки (причини виникнення, діагностика, принципи лікування)//Лікування та діагностика. – 2002. – №3.– С. 44–48.
  1. Коган Е.А., Игнатова В.Е., Рухадзе Т.И. Роль ростовых факторов в развитии гистологиче­ ских типов лейомиомы матки//Арх. патол. – 2005. – Т.67. – С. 34–38.
  2. Наказ МОЗ України №582 від 12.2003 р. «Про затвердження клінічних протоколів з аку­ шерської та гінекологічної допомоги»//Клінічні про­ токоли з акушерської та гінекологічної допомоги. – К., 2003.
  3. Савельева Г.М., Бреусенко В.Г., Голова Ю.А. Современные технологии в диагностике и лечении заболеваний матки//Росс. мед. журн. – 2006. – №5. – С. 22–25.
  4. Савицкий Г.А., Савицкий А.Г. Миома матки (проблема патогенеза и патогенетической терапии). – СПб.: ЭЛБИ, 2000. – 235 с.
  5. Стрижаков А.Н., Давыдов А.И., Бахтия­ ров К.Р., Клиндухов И.А. Патогенетическое обос­ нование применения органосохраняющего лече­ ния при доброкачественных заболеваниях матки с использованием методов малоинвазивной хирур­ гии//Вопр. гинекол., акуш. и перинатол. – – Т.5, №3. – С. 23–27.
  6. 10.Татарчук Т.Ф., Косей Н.В., Альтман И.В., Кондратюк В.А. Опыт органосохраняющего лече­ния гигантских лейомиом матки//Зб. наук. праць Асоціації акушерів-гінекологів України. – К.: Інтер­ мед, 2008. – С. 697–700.
  7. 11. Тихомиров А.Л., Лубнин Д.М. Новый принцип лечения миомы матки: Метод. руковод­ ство для врачей акушеров-гинекологов. – М.,– 49 с.
  8. 12. Fedele L., Vercelline P., Bianchi S. Treat­ ment with GnRH agonists before myomectomy and the risk of short-term myoma recurrence//Br. Ob­ stet. Gynaecol. – 1990. – V.97, №5. – P. 393–396.
  9. 13.Vercelline P., Trespidi L., Zaina B. Gon­ adotropinreleasing hormone agonist treatment before abdominal myomectomy: a controlled trial//Fertil. – 2003. – V.79, №6. – P. 1390–1395.

Комментировать

Нажмите для комментария

Здравствуйте,
Выйти

Мы на Facebook