Чи потрібна Україні сімейна медицина? Що думають лікарі

Реформа триває…
Але окрім керівників міністерства и галузевих установ, в цьому процесі, перш за все, задіяні лікарі, дукою яких дуже часто нехтують функціонери.
А лікарі, до речі, дуже охоче висловлюють свої думки тим, хто справді ними цікавиться.
Ми продовжуємо діалог с фахівцями різних спеціальностей з різних куточків Украиіни. Сьогодні за нами Марчук Сергій, Лікар отоларинголог

МП: Кілька років тому почалася реформа в українській системі охорони здоров’я — дільничних терапевтів і педіатрів змушували масово перекваліфікуватися в сімейних лікарів — в рамках реформи первинної медичної допомоги. Як ви вважаєте, наскільки це було розумно?

МС: Я особисто позитивно ставлюся до моделі сімейної медицини.. При достатньо правильному підході до процесу навчання сімейного лікаря, розвитку матеріально-технічної бази первинної ланки надання медичної допомоги і укомплектування кадрами – за цим майбутнє.

Однак кожен сімейний лікар повинен чітко знати, що він має робити і чого не має. Для того потрібне удосконалення нормативної документації, доопрацювання медичних протоколів, розробка маршрутів руху хворого виходячи з особливостей кожної територіальної дільниці. В той же час, будь-який пацієнт повинен не фактично, а практично мати змогу самостійно обирати сімейного лікаря для себе і родини, а спеціаліст повинен бути зацікавленим в охопленні якомога більшої кількості населення, при збереженні достатнього рівня надання медичної допомоги.

Але якщо не зміниться система фінансування – програють всі.

МП: Чи складно молодому фахівцеві знайти роботу за фахом?

МС:  На сьогодні в Україні діє примусовий розподіл випускників на робочі місця після закінчення ВНЗ. Тому шукати нічого, по-суті, не треба.  Але така система дещо нагадує мені кріпацтво. Всі шість курсів студент спрямовує свої сили на вивчення і удосконалення своїх знань в якійсь окремій галузі (наприклад нейрохірургія). І от приходить щасливий день розподілу…..і цей студент, сповнений амбіцій, сподівань і планів на майбутнє стає щасливим володарем путівки на 3 роки до якоїсь провінції в якості сімейного лікаря сільської амбулаторії.
Чи буде він там працювати?
Ні.
Чи таким чином повинно вирішуватись кадрове питання в демократичному суверенному суспільстві?
Ні.
Чи буде цей спеціаліст викладатися на повну, вдосконалювати свої знання, навички, покращувати рівень надання медичної допомоги?
Ні.

МП: Як ви ставитеся до ідеї створення конкурентних умов для лікарів? Чи не призведе це до того, що талановиті і відповідальні, але неініціативною лікарі зупиняться за  бортом, а преференції отримують ті, хто вміє себе рекламувати?

МС:  Спірне питання. На мою думку деякі керівники ЛПЗ будуть зацікавлені в прийомі на роботу не талановитого і «продвинутого» фахівця, а найдешевшого, аби зекономити побільше коштів. А якщо одного дешевого не вистачить, можна ще одного такого винайняти. Два по ціні одного.

МП: Якби ви стали міністром МОЗ, які перші кроки з реформування ви особисто б зробили?

МС:  Якби я став міністром: я б перенаправив всі фінансові потоки через свій гаманець і зробив би вигляд, що роблю реформи J
Якщо серйозно – систему охорони потрібно будувати з нуля. Труп не можливо реформувати. Створення нової концепції медицини трудомісткий процес, але він неминучий. Не можливо отримати що-небудь якісне задарма. За все потрібно платити і українці платять – за розкручені бренди ліків, за приватні лабораторії, за якісь вигадані непотрібні медичні послуги і т.д. Це все сьогодні ніхто не контролює. Повинен бути чіткий перелік медичних послуг, гарантованих державою, а на все інше якийсь загальнонаціональний прейскурант з невеликими врегульованими варіаціями. Чи є різниця для сучасного державного лікаря – оглянув він 30 хворих чи 3, надав він якісно свою допомогу, чи ні, самовдосконалюється він чи ні? На мою думку реалії безжалісні за рівнем цинічності.

Марчук Сергій Григорович,
Лікар отоларинголог
м. Кіровоград..